— Що? Що йому?
— Йому потрібен... Лондон.
Жінка зітхнула, а лікар продовжував міркувати вголос:
— Розумієте, подібна ситуація, але... щоб інше мовне середовище. Так, так, інше середовище.
— Можливо, це дало б ефект... Але ж, лікарю...
— Що вас турбує?
— Ну, самі розумієте, організувати поїздку до Лондона — це не так просто...
— Можете не хвилюватися, все буде гаразд. Зараз ми про цю процедуру й домовимось.
...На обрії замаячіло гігантське місто.
Вексюк почув ніжний голос стюардеси:
— Літак прибуває в лондонський аеропорт, прошу застебнути ремені.
Увесь час — і в літаку, і в автобусі Вексюків мозок свердлила одна думка: хоча б не порушити правил вуличного руху! Адже в Англії лівосторонній рух, з незвички можна переплутати. Тут треба бути особливо уважним і обачним! Тим більше, що поліція дуже прискіплива, коли що, то вже не відбояришся. Це тобі не вдома.
Вексюк тремтів уже на саму згадку про порушення правил вуличного руху, його охоплював панічний страх.
І ось те, чого він так боявся, таки сталося.
Вийшовши з автобуса на зупинці біля Трафагальскверу, він задивився на Нельсову колону і опам'ятався на проїжджій частині серед цілого тлуму автомашин. Що тут зчинилося! Какофонія сигналів ошелешила, оглушила бідного Вексюка, і коли він став перед огрядним полісменом, то затремтів, як осиковий лист. Та невже ж він оштрафує? Хіба в англійській столиці не шанують іноземних туристів? А він, Вексюк, таки ж справді іноземець!
Полісмен сердито щось вигукнув, а тоді як не замахнеться гумовою палицею та як не огріє його по плечах!
Кров шугнула Вексюкові в голову.
— Ах, ти ж дубина голова! — крикнув на полісмена. Певне, хотів сказати "дубиноголовий", а вимовилось роздільно: "дубина" і "голова" з наголосом на другому складі. Це здалось дотепним, і Вексюк, дивлячись на м'ясисту полісменову пику, повторював:— Дубина голова! Дубина голова!
Той ще раз уперіщив його по плечах.
— В чому справа? Оце така ваша хвалена коректність? — закричав обурений Вексюк.— Я йду до бібліотеки!
Про бібліотеку вирвалось якось мимоволі, але той все одно не розумів, про що він говорить. А Вексюка наче прорвало — сипав і сипав українськими словами, аж поки полісмен не просяяв усмішкою.
Тоді Вексюк несподівано заспівав:
Посилала мене мати, посилала мене мати,
Посилала мене мати зеленеє жито жати...
Полісмен потиснув йому руку, поплескав по плечу і сказав чистою українською мовою:
— Ну, ось так, товаришу Вексюк, все гаразд, гіпнотичний сеанс закінчено. В передпокої на вас чекає дружина.
Вексюк протер очі і полегшено зітхнув — замість полісмена перед ним уже знайомий психоневролог у білій шапочці і халаті.
— Ага, так...— промимрив Вексюк і помалу пішов до виходу.— То це ви, значить, мене... гумовою палицею?
— Тільки в уяві...— усміхнувся лікар.— А як це зветься по-англійському? — спитав, показавши на двері.
Вексюк наморщив лоба, губи його заворушилися:
— Двері... двері... Не знаю.
— А вікно?
Вексюк поглянув крізь велику прозору шибку у сад і знизав плечима:
— Вікно... вікно... Треба заглянути в словник.
— Цікавий казус лінгва![8] — вигукнув лікар.— Бувайте здорові!
[1] Чи можна зайти?
[2] Будьте ласкаві, допоможіть мені.
[3] Що ви говорите? Я не розумію.
[4] В чому справа? Я йду до бібліотеки.
[5] Англієць?
[6] Так! Ви розмовляєте по-англійськи? О, я радий, дуже радий!..
[7] Прощавайте, прощавайте, мої друзі...
[8] Казус (лат.) — випадок; лінгва (лат.) — мова.