— Нема! Весь ліс оббігав — нема! І в барліг зазирав. І там нема. Де ж він подівся? Пропаде ж, замерзне без шубки.
І раптом у небі з’явилася біла снігова хмарка. Стала наближатися, рости, спустилася на Велику Галявину. Обтрусилася від снігу. І Кося тільки ойкнув — перед ним стояли Колько Колючка і якась дивна дівчинка.
— Ой! — кинувся Кося до Колька. — Де ти був? А я вже так хвилювався!
— Баба Морозиха мене забрала. За порушення порядку. А от Дюдя виручила. Швидше давай шубку! І знайомся!
— Дюдя! — усміхнулася дівчинка, простягаючи Косі руку.
— Кося! Вухань! — сказав зайчик, потискаючи лапкою холодну як крижинка руку.
— Це сестра Снігуроньки, — сказав Колько. — Дуже симпатична дівчинка.
— Я бачу. Симпатична, — зашарівся Кося.
У цей час щось руде й волохате спустилося з неба і сховалося за дубом. Та ні Кося, ні Колько не встигли те "щось" як слід роздивитися, бо Дюдя раптом вигукнула:
— Ой! Лютий пан Крижан Холодрига йде! Господар Зими. Наш повелитель. Ховайтеся!
І ледве Кося й Колько встигли сховатися за кущем, як з лісу на галявину вигулькнула біла неоковирна постать — прозора, химерна, з величезною крижаною сокирою в руці.
Трісь! Трісь! Трісь! — затріщали дерева від лютого морозу, який враз настав. Добре, що Колько встиг накинути шубку. А то б одразу замерз на бурульку.
— Що тут діється?! — скрипучим голосом проказав Крижан. — Чому справжнього холоду нема? Сам мушу морозити?
— Бабуся саме з поля щойно. Заметіль здіймала, — сказала Дюдя.
— Бачив я ту заметіль, — пхикнув Крижан. — Казна-що. Як кіт надмухав. А ти за порядком як стежиш? Чого сторонні в лісі?
— Які сторонні?
— А онде там, за кущем.
— Де? Не бачу! — вдавано здивувалася Дюдя.
— Дурити мене здумала?.. Ану вилазьте, барбоси!
— Ми не барбоси, — сказав Колько, вилазячи разом із Косею з-за кущів.
— А хто ж ви?
— Я їжачок Колько Колючка, а він зайчик Кося Вухань.
— А чого він мовчить? Чого ти за нього балакаєш?
— Бо він… скромний.
— А тремтить і зубами цокає — теж від скромності? Інтересно!
— А у них, у зайчиків, так заведено.
— Щось ти дуже балакучий! От я вас у холодильник-морозильник посаджу, заморожу, щоб ви мене не дратували.
— Ой, не садіть їх у морозильник, будь ласка! — скрикнула Дюдя.
— А чого це ти за них заступаєшся?
— Бо вони… хороші.
— Ха-ха-ха! "Хороші"! Які ж вони хороші, коли теплі?! Хорошими у нас бувають тільки холодні. От я їх і зроблю хорошими. Хе-хе-хе! — І пан Крижан забубонів скоромовкою: — Крига-дрига-холодрига! Вуха-чуха-завірюха! Віхола поїхала! Ж-жух!
І вмить пан Крижан зник.
Разом з ним зникли і Колько Колючка, і Кося Вухань.
Розділ 5
Дюдя і Яшка об’єднуються
— Це я, я винна! Було б мені не забирати Колька від Діда й Баби. Вони б його хоч снігом притрусили, не дали б замерзнути. А Крижан, лютий пан — недарма зимовий місяць його іменем лютим назвали — заморозить хлопців! Це я, це я винна! — заголосила Дюдя.
— "Це я, це я", — раптом почулося з-за дуба. — Гей, Дю-дю! Не реви! Тобі не можна плакати. Бо в тебе сльози одразу замерзнуть — і очі псуються. Осліпнути можеш.
— Ой! Хто це? — здригалася Дюдя.
— Це я! Яшка!
— Ану вийди! Покажись!
— Не можу.
— Чому?
— Бо я не просто Яшка, а загадковий Яшка. Мені не можна показуватися. Але я все бачив і чув. Треба хлопців виручати. Бо з ким я тоді витівки свої витворятиму?!
— А як виручати? Як?!
— Треба твоїх Діда й Бабу підпрягти. Вони дорослі. Вони силу мають, багато знають і можуть. То хай допоможуть… Тільки ти про мене їм не кажи, гаразд? Дорослі мене не бачать і не чують. І не повірять, що я є на світі.
— Не скажу. Хоч і не розумію, хто ти… Ну, я помчала додому, бо не можна гаяти ні хвилини. Як заморозить Косю й Колька, пізно буде.
— Ну, давай! А я до Крижана.
Дюдя крутнулася дзиґою на одній нозі, утворивши завірюху, і знялася в небо, а за нею і Яшка…
Розділ 6
Снігуронька подає ідею
Баба Морозиха нарешті скінчила писати протокол (ох, та бюрократична писанина!), аж раптом з двору почувся плач. Баба визирнула з хати.
Плакала Дюдя.
— Ти чого? — здивувалася Баба. — А де той їжачок? Проґавила?
— Гірше! — схлипнула Дюдя. — їх обох лютий пан Крижан забрав.
— Кого це обох?
— Колька і його друга зайчика Косю. Вони такі симпатичні. Один з голочками кумедними. Другий з довгими вушками. А тепер лютий Крижан з них дві льодяні бурульки зробить…
— А Кося звідки там узявся?
— Ай, Бабо! Хлопців рятувати треба, а ви балакаєте! У-у-у!
— Не плач, Дюдю! Ти ж знаєш, нам плакати не можна. Сльози замерзають, і очі псуються.
— І хай псуються! Хай я осліпну, раз ви не рятуєте хлопців!
— А як я їх урятую? Лютий пан Крижан — наш начальник. Не ми йому — він нам наказує.
— Придумайте щось. Ви ж добра. То у вас робота така сувора, а сама ж ви добра, я знаю.
— Що ж я можу придумати? Мене поставлено за порядком стежити, а ти мене змушуєш той порядок порушувати.
— Тоді я сама піду, раз ви не хочете.
— Куди ти підеш, дурненька?! Він же тебе й слухати не стане. Замкне в буцегарні на три крижані замки, як мене колись замкнув. І сидітимеш день і ніч.
— І сидітиму, раз ви такі!
Раптом у небі з’явилася біла хмарка і на обійстя опустилися Дід Мороз і Снігуронька. У Діда під пахвою був порожній мішок.
— О! А чого це Дюдя так невесела? — кинулася до сестрички Снігуронька.
— Що тут у вас трапилося? — стурбовано запитав Дід Мороз.
— Ой, біда! Лютий пан Крижан Холодрига забрав зайчика Косю та їжачка Колька на заморожування. А Дюдя засмутилася і плаче.
— Отакої! А звідки їжачок узявся? У них же зимова сплячка, — здивувався Дід Мороз.
— Спеціально прокинувся, — сказала Баба Морозиха. — Виліз, щоб на тебе, артиста, подивитися, на Снігуроньку, на ялинку новорічну. А вас носить десь. Я б давно уже вас йому показала і назад у барліг поклала.
— Ну, хто ж знав? — розпачливо розвів руками Дід Мороз. — Жалко бідолайчика їжачка… і зайчика.
— Не руками розводити треба, а робити щось! — прохопилася Дюдя.
— Що ж тут вдієш? — почухав потилицю Дід Мороз.
— Я ж і кажу, — підхопила Баба Морозиха. — Не ми ним, а він нами керує.
— Керує! — пхикнула Дюдя. — А ви знаєте, Бабо, що він про вас сказав?
— Ану-ну?
— Що ваша заметіль — не заметіль, а казна-що, як кіт надмухав.