Якщо ти будеш добрим,
Якщо ти будеш мужнім,
Стійким, хоробрим,
Якщо ти другом щирим
І вірним будеш,
Тоді ти перемогу
Завжди здобудеш.
Дружба завжди
Виручає з біди,
Дружба завжди виручає,
Більшої сили немає!
І над усім на світі злом
Здобудеш ти перемогу,
Бо сонячні зайчики промінцями
Світять тобі дорогу!
Потім Терентій перескочив на плече Валери і теж проспівав йому на вухо свою пісеньку. А потім Вася побачив його вже на плечі Віті Кулачковського, а тоді Стьопи Балабайченка, а тоді Лесі Попелястої, а тоді Ніни Закидон, а тоді Люськи Бабенчук, а тоді Борі Бородянського… І так сонячний зайчик Терентій, стрибаючи по класу, побував на плечі у кожного і кожному проспівав свою пісеньку. І кожен усміхався, коли Терентій лоскотав йому вухо своїми сонячними вусиками-промінцями. Кінець кінцем усміхався уже весь клас, весь четвертий "Б".
Катерина Степанівна теж усміхнулася і сказала:
– Ну, досить! Здавайте вже контрольну! Я ж бачу, що всі ви задачки вже розв'язали. Здавайте! І нарешті вихопився з-за парти, як завжди, Боря Бородянський і побіг до столу. А за ним Люська Бабенчук, Стьопа Балабайченко і всі інші.
А Валера й Вася Глечик, не поспішаючи, подали контрольну останніми.
Хіба має значення, коли подавати?.. Важливо, що Валера розв'язував задачку сам. Уперше. Розв'язав правильно.
І тут продзвенів дзвоник…
Всеволод Нестайко
В КРАЇНІ МІСЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
Повість-казка
Розділ І
НУСЯ
Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі — не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш — і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога — така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні — щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
"Як на тебе гляну, Нуся,—
То відразу усміхнуся".
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон — дивний і тривожний... Буцімто стоїть вона уночі у страшному темному лісі. Поряд з нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах білі чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода й вуса сиві — бцйсшькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.
— Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? — питає Нуся.
— Ох! Як же мені не плакати, коли у мене таке горе!
— Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
— Може, ти й могла б допомогти, але... не захочеш,— зітхнув дідок.
— Чому?
— Та ні, не захочеш, не захочеш,— і дідок знову гірко заплакав.
— Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я...
— Тоді слухай...— почав дідок.
І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.
Нуся прокинулась.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла...
То ж звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок виявив сумнів щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І у дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, у першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула у сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, в маленькому дерев'яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Нусиних снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
— Як це ні з ким? А я? — почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
— Ой! — вихопилося в Нусі.— Ти хто?
— Терентій! — сказав сонячний зайчик.
— Справді? — усміхнулася Нуся.— Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
— Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існує і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
— Існує. Аякже! — сказав Терентій.
— Ти що — читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти...
— Авжеж читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
— Серйозно?! — зраділа Нуся.— А що той дідок хотів сказати?
— Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
— Що ж робити? — знову засмутилася Нуся.
— Не сумуй! — сказав Терентій.— Я попрошу мого друга місячного зайчика Олелька, і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають тут лише вночі, коли світить місяць.
— А як же ти з ним заспілкуєшся? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну...
— Не хвилюйся. Подзвоню Олельку по чарифону в Країну Місячних Зайчиків. А він уже прийде до тебе уві сні й допоможе.
— Уві сні? — здивувалася Нуся.
— Авжеж. Місячні зайчики тим і займаються, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долину Щасливих Сновидінь, беруть сни і розносять уночі тим, хто спить... Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пана Морока — нічні кошмари. Ти ж знаєш, що пан Морок — Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, Перший Радник Королеви Глупої Ночі.
— Знаю. Але ж він і Володар Зландії.
— Так. Він приватизував Зландію. Але й від посади начальника Канцелярії Нічних Кошмарів не відмовився. Посідає дві посади.
— А ти думаєш, та біда, про яку говорив дідок у моєму сні, пов'язана з паном Мороком? — спитала Нуся.
— Може, й пов'язана... Буде видно...
— З ким це ти розмовляєш, доню? — гукнула раптом з городу мама.
Терентій одразу зник.
— Та просто так... граюся! — гукнула Нуся. Дорослим важко іноді пояснити справжність казкових подій і явищ.
Розділ II
МІСЯЧНИЙ ЗАЙЧИК ОЛЕЛЬКО. СОВА СОФІЯ ПАВЛІВНА ТА ПУГАЧ УХ СТЕПАНОВИЧ
Весь день Нуся з нетерпінням чекала вечора. І от нарешті...
Мама, як завжди, сказала Нусі: "На добраніч! Спи, донечко, спи!", поцілувала, погасила світло в її кімнаті і вийшла.