— І Нусі щось нема, — зітхнув Олелько. — Я хвилююсь, чи не сталося з нею біди…
— Я тут! — почулося з-за кущів, і звідти з’явилася Нуся разом із гномом Цибулькою. Вони підійшли саме тоді, як пан Морок гукнув сові й пугачу: "Замріть!"
— Одімріть! — голосно гукнула раптом Нуся.
І це було так несподівано для пана Морока, що на якусь мить влада його над пугачем і совою пропала, і вони знову ожили.
І тут уже вигукнув гном Цибулька:
— Дерева, квіти, кущі і трави! Не для забави, для святої справи ростіть швиденько, станьте стіною і затуліть нас від пана Морока собою!
І враз дерева, квіти, кущі і трави стали стіною і затулили собою пана Морока.
— Летімо швидше! — гукнув Цибулька. — Бо довго вони не зможуть його затуляти.
Нуся швиденько сіла на гойдалку, притулила до грудей чаривізор, Цибулька вмостився у неї на руках, сова й пугач змахнули крилами, і вони злетіли в небо.
Розділ XI
Свято у Палаці Несподіваних Радощів
Країна Місячних Зайчиків зустріла їх так, як зустрічають на землі космонавтів, що повертаються з далекої міжпланетної подорожі.
Місячні зайчики вишикували почесну варту. Тільки замість рушниці кожен "вартовий" тримав квітку нічної фіалки.
А зведений хор місячних зайчиків співав на все небо:
— Слава! Слава! Слава
Дівчинці Ганнусі!
Слава Нусі, слава,
Слава і хвала
За її хоробрість,
За її діла!
І Цибульці-гному,
Гному-агроному,
Слава і хвала!
І сові і пугачу
Слава і хвала —
За хоробрість їхню,
За добрі діла!
Клята вража сила
Врешті-решт безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава,
Слава і — ура-а!..
Проспівавши це, місячні зайчики вибачилися, що сову й пугача славили без імен, позаяк імена їхні не ставали у поетичний розмір. Тобто Софія Павлівна ставала, а Ух Степанович аж ніяк. І, щоб не ображати Уха Степановича, вирішили не називати й Софію Павлівну.
Софія Павлівна та Ух Степанович анітрішечки не образилися.
А потім їх усіх повели до Палацу Несподіваних Радощів. І там оголосили:
— Рішенням Великої Місячної Ради дівчинка Ганнуся, тобто Нуся, стає Почесною Громадянкою Країни Місячних Зайчиків і її ім’я заноситься у Срібну Книгу Несподіваних Радощів.
— Ой, за що?.. — зашарілася Нуся.
— Як це — за що?! — вигукнув Цибулька. — Ти подарувала мені несподівану радість. Я не сподівався, що ти мене розчаклуєш, а ти взяла й розчаклувала.
— І мені ти подарувала несподівану радість, — сказав Сяйвик. — Я й не сподівався, що ти мене вирятуєш із Страхолюндії, а ти вирятувала.
— І нам із Софією ти подарувала несподівану радість, — сказав Ух Степанович. — Ми так заціпеніли, коли пан Морок сказав нам: "Замріть", — що думали — уже й не ворухнемось ніколи. А ти гукнула: "Одімріть!", — і ми ожили.
Що тут скажеш? Усе було саме так.
І в Палаці Несподіваних Радощів почалося свято.
Описувати свято — справа невдячна. Бо ніякі слова не можуть замінити отого святкового піднесення, коли все у тобі тремтить, дзвенить і підскакує. Коли ти смієшся і сам не знаєш чому… Бо ти не просто смієшся, а смієшся, танцюєш і співаєш водночас…
Ні, описувати свято не берусь. Скажу тільки, що, танцюючи, співаючи і сміючись, Нуся побачила раптом перед собою старенького гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку. Він вдячно кивав Нусі й усміхався. З очей його струменіли сльози. Але то вже були сльози радості.
Звідки він тут узявся?
Хто його зна.
А звідки беруться чарівні сни?
Звідки беруться казкові несподіванки?
Звідки взагалі береться казка?
Ніхто точно не знає…
Розділ XII
Пробудження
Нуся прокинулася і розплющила очі. У вікно заглядало веселе ранкове сонце. У саду дзвінко гомоніло птаство. А на підвіконні сидів, усміхаючись, сонячний зайчик Терентій.
І Нусю враз охопило тремтливе щемке передчуття. Вона підхопилася з ліжка й кинулася до вікна. Мама вже поралася на городі. Тато цюкав молотком, щось майструючи. А їхній вухатий песик Дюк гасав по подвір’ю, полохаючи курей і червоного півня Ґалаґана…
І Нуся раптом подумала — як добре жити на світі, коли ти прокинулася ясного сонячного ранку і знаєш, що тебе чекає попереду довгий-довгий, з багатьма подіями день! І як добре, що є на світі сонячні та місячні зайчики! І що є такі гарні створіння, як гном-агроном Цибулька, який дбає про живу природу! І жучок-світлячок Богдан, який не дасть заблукати уночі в лісі. І лагідний вітер Вітя, що завжди виручить у скрутну хвилину. А головне, що, як співають місячні зайчики:
Клята вража сила
Врешті-решт безсила
Проти сил добра.
Добрим силам слава!
Слава і — ура!
Нуся ще не знала, що цього дня робитиме, але твердо вирішила — сьогодні вона подарує комусь хоч маленьку, але несподівану радість. Обов’язково — несподівану!
І їй стало так гарно, так гарно — від самої лише цієї думки.
Адже дарувати комусь радість — це ж і самому радість! І, може, це найбільша радість на світі…
І якщо ти можеш подарувати комусь несподівану радість — даруй не вагаючись!..
Всеволод Нестайко
ЧАРІВНЕ ДЗЕРКАЛЬЦЕ, або НЕЗНАЙОМКА З КРАЇНИ СОНЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
Повість-казка
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому ви знайомитеся з Васею, Валерою та їхніми друзями й родичами. А також з учителькою Катериною Степанівною. Валера придумує помсту.
Вася Глечик мріяв стати героєм. Але про це не знала жодна жива душа. Не те що в їхньому четвертому "Б", а взагалі у світі.
Бо якби хтось дізнався, сміху було б на всю школу.
Ви ж погляньте тільки на Васю. Щуплявий, маленький. Шийка тоненька, вуха великі, від стовбурчені ще й окуляри на носі. Ні, на героя Вася не схожий. НІЯК.
Валера Костенко, з яким Глечик сидів за однією партою, героєм стати не мріяв. Просто тому, що Валера героєм був. Височенький, стрункий, чорнявий, і в очах шмигляють швидкі бісики, які свідчать про те, що у Валериній голові весь час народжуються відчайдушні сміливі задуми – оббризкати водою дівчат, розбити у туалеті лампочку, закинути портфель товстуна Борі Бородянського на дерево абощо. Навіть забіяка й хуліган Ігор Горенко, який лупцював усіх у четвертому "Б", до Валери не чіплявся ніколи. І ябеда Люська Бабенчук ніколи на Валеру не "капала". Бо Валера був, як то кажуть, молоток!
Вася дивився на Валеру із захопленням і щирою заздрістю.
А Валера дивився на Васю поблажливо і трошечки зверхньо.