— Шкода, — печально похитали головами Вітя й Вова. — Нам так би хотілося чимось вам віддячити. Так би хотілося, щоб вам було добре.
— А мені добре вже від того, що вам цього хочеться, — сказала киця, і очі в неї дійсно з сумних зробилися веселими. — От тільки глядіть, коли будете користуватися хлопушками з порошком-потішком, — обережно. Бо як самі нанюхаєтеся, заснете й не зможете втекти. Ну, я побігла в свою кімнату, бо мені заборонено виходити. Щасти вам!
І киця зникла в своїй кімнаті. А близнята-козенята потихеньку, намагаючись якомога менше цокати копитцями, направились до виходу.
Гицельцап сидів біля дверей і рахував гроші:
— Один, два… п’ять… сім… десять… ні, після семи, здається, дев’ять… Тьху, знову збився!
Гицельцап страшенно любив гроші, але дуже погано рахував, бо не знав арифметики, і весь час збивався і починав спочатку. Тільки тому, що він був такий зайнятий, Вітя й Вова змогли підійти до нього досить близько. Лишалося кроків десять, але ближче підходити було вже зовсім небезпечно.
— Ну, давай, — шепнув Вітя Вові. — Тільки не дихай!
Вова поклав пакетик на підлогу, затамувавши подих, натиснув ногою, пакетик ледь чутно хлопнув, і звідти закурилася блакитна хмарка. І в ту ж мить Вітя, теж затамувавши подих, ногою пожбурив пакетик в бік Гицельцапа.
А самі близнята-козенята одвернулись і затиснули носи.
Та як не старався Вітя, пакетик до Гицельцапа не долетів кроків зо три.
Близнята завмерли — невже невдача. Невже не подіяв порошок-потішок.
Та от Гицельцап позіхнув, — раз, другий, третій, потім став потягуватись, знову позіхнув:
— Ох-хо-хо! Щось спати захотілося. Треба лягти подрімати, поки хазяйки нема.
Він витяг з шухляди матрац, подушку, простирало, ковдру, постелив собі на самісінькому порозі, ліг і одразу засвистів носом.
Близнята-козенята почекали трохи, потім боязко підійшли до нього. Гицельцап виводив носом такі дореміфасолі, що сумніву не було — він міцно спав. Але він був такий здоровеннецький, що, лежачи на порозі, затуляв собою весь прохід. Його треба було обов’язково хоч трошки посунути.
І, тремтячи від страху, щоб він не прокинувся, близнята-козенята почали з усіх сил тягти його вбік. Це було так важко! Нарешті їм вдалося трошечки його одсунути, — так, що можна було по черзі пролізти. І вони збиралися це зробити, як раптом Вітя затримався і сказав:
— Слухай, а давай, мабуть, натягнемо ті баранячі шкури.
— Давай, — погодився Вова. — Все-таки не одразу помітять: ягнята в цій країні водяться, а козенята ні…
І Вітя та Вова кинулися з усіх ніг до тієї кімнатки з гратами, де вони залишили ягнячі шкури, швидко їх натягли на себе і побігли назад.
По дорозі вони ще зазирнули до киці Мурняви і крикнули їй:
— Спасибі! До побачення!
Більше вони нічого крикнути не встигли, бо дуже поспішали — боялися, щоб Гицельцап уві сні не посунувся і не затулив знову собою весь прохід — адже так важко його було одсувати. А близнята-козенята вже зовсім охляли — іншії ж нічого-нічогісінько не їли, і королева їх ще так мучила.
Але Гицельцап був, як колода, — ані шелесь! — і Вітя та Вова по черзі благополучно вибралися з палацу.
Озирнулися, чи не видно де королеви, і щодуху припустили через сад.
І раптом…
І раптом вони почули знайомий свистючий голос:
— А куди це ви так розігналися? А ну стоп! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!
Близнята-козенята так і заклякли, наче їх хто за ноги схопив.
З-за дерева вийшов Відівіс-Пампас. Він був знову з милицею. на дерев’яній нозі. Очевидно, він зібрався в пошуки за рецептом козенячої печені у Середню Азію.
— Хе-хе! — примружився пильно Відівіс-Пампас. — Знайомі якісь ягнята. Де це я вас бачив? Го! Та це ж Відівітя й Відівова, близнята-козенята! Надягли ягнячі шкури і думають мене обдурити. Дурненькі, я ж бачу наскрізь… Куди ж це ви? Либонь, зібралися тікати? Та куди ж ви, голуб’яточка, втечете? Нікуди вам тікати. Якщо навіть ви втекли б, ви ж все одно залишитесь козенятами. Ніхто ж, крім мене, не перетворить вас знову на хлопчиків. Жоден чаклун, жоден чарівник у світі. Така сила мого закляття. То який же вам сенс тікати? Ніхто ж з людей вас навіть не зрозуміє, бо я одібрав у вас людську мову. Для людей ви звичайнісінькі козенята, які тільки бекають і мекають. Отже, дурну ви справу задумали. Повертайтеся краще в палац, поки я не розсердився.
— Ні! Ні в якому разі! — рішуче сказав Вітя.
— Нізащо! — рішуче сказав Вова. — Нехай ми будемо козенятами, але на волі, а не…
— Ну, тоді начувайтесь! — грізно промовив чаклун. — Відівіс-Відівас…
Та він не встиг договорити.
— Вовка, давай! — скрикнув Вітя.
І Вова з усієї сили швиргонув пакетик з порошком-потішком просто у пику чаклунові. Пакетик влучив йому у самісінький ніс, хлопнув, і блакитний порошок-потішок засипав усе обличчя Відівіс-Пампаса.
— Ас… ассс!.. — кавкнув чаклун і беркицьнувся на землю. І одразу голосно, з присвистом захропів: — Ххрру-у-с-сс!
А близнята-козенята кинулися навтіки.
Вони вибігли з воріт, перебігли через місток і подались по дорозі, що повз ліс, повз сушарню та пекарню вела до тієї прикордонної брами, де сидів кабанюра-стражник.
Коли вони добігли до сушарні, Вова спинився і сказав:
— Знаєш, давай скинемо ці ягнячі шкури і повісимо там, де взяли. Мама казала, — те, що береш, треба завжди класти на місце.
— Давай, — погодився Вітя. — Тим паче, в них дуже важко бігти.
Близнята-козенята повісили на місце ягнячі шкури і побігли далі.
Ще здалеку вони побачили, що біля пекарні стоїть королівська карета, і почули страшенний крик і лайку. Найдужче чувся гучний голос Тпрукала-Нокала:
— Королева голодна! Вона сказала, щоб я без обіду не вертався. Якщо ви, такі-сякі, не забезпечите їжі, вона з’їсть вас самих.
— Це він винен! — кричав Бом Штекс.
— Ні, він, він! — кричав Бош Бермак.
Вітя й Вова звернули з дороги і оббігли пекарню якомога далі. Вони не могли ризикувати. З трьох пакетиків порошка-потішка вони використали вже два, лишався у них тільки один — для кабанюри-стражника.
Ох, цей кабанюра-стражник! Чогось Вітя й Вова найбільше боялися саме його. Він був такий страшнючий, ікластий і рогатий. І круг нього був суцільний вогонь, дим, чад і сморід. Чи подіє на нього порошок-потішок? А що як не подіє?