Кіт Мордан уже чекав журавлика на ганку.
— Показуйте, — сказав журавлик, опускаючись подалі від кота.
— Підійди до дверей і зазирни у шпарку.
— Тільки ви одійдіть на десять метрів.
— Будь ласка! Подумаєш! — презирливо хмикнув Мордан, сходячи з ганку. — Ну й страхополох ти, одначе, довгоносий! Я був про тебе кращої думки.
Коли кіт одійшов на потрібну відстань, журавлик наблизився до дверей і зазирнув у шпарку.
У напівтемряві важко було відразу щось побачити, але, коли журавлик добре придивився, то побачив, що посеред порожньої кімнати на підлозі стоїть клітка, і в ній скаче пташка.
— Ціві-Тівік? Це ти? — скрикнув журавлик.
— Хто це? Хто це? Ціві-тіві! — почулося з кімнати.
— Ой! Це ти! Ціві-Тівік! — радісно скрикнув журавлик, забувши про все на світі. — Це я, твій друг, жура…
Він не договорив, бо в цей час відчув на крилах гострі пазурі кота.
— Ха-ха! Попався! — войовниче вигукнув Мордан. — Інструктор! Ти мене вчив літати, ну а я тебе повзати повчу. Поповзаєш ти у мене, довгоносий! Як я тебе обдурив! Ха-ха-ха!
Тримаючи у лапах журавлика, кіт Мордан затанцював і заспівав:
Я довгоносого впіймав.
Няв-няв! Няв-няв!
Няв-няв! Няв-няв!
Тепер зазнає він тортур.
Мур-мур! Мур-мур!
Мур-мур! Мур-мур!
Він був забув,
Що я Мордан!
Що я — відважний хуліган!
Що всі мене бояться,
Бо я велика цяця!
"Ну все! Пропав я! — у відчаї думав журавлик. — І друга не врятував… А міг же! От він, за дверима. Ех, який же я необережний! Попереджав же мене Чик Чирикчинський. Ех!"
— Що ж тобі зробити для початку? — злорадно усміхнувся і заворушив вусами Мордан. — Для початку ми тобі, хе-хе, вискубемо пір'ячко з хвоста. Хе-хе-хе! Щоб не був такий розумний!
"Прощай, хвіст!" — тільки встиг подумати журавлик.
Аж тут раптом щось велике і темне майнуло з-за рогу.
— Ррр-гавв!..
Кіт Мордан, випустивши журавлика, жалюгідно занявчав і щодуху кинувся навтіки.
— Я ж тебе поперрреджав, гав-гав! Хуліган, гав-гав! Дивись мені! — почув журавлик знайомий голос.
— Грай! — радісно вигукнув він. — Граю, любий мій, це ти?!
— Я, — сказав Грай, підходячи, — А це хто? О! Журавлику мій дорогий! Ти звідки тут узявся?!..
— Ціві-Тівіка рятувати приїхав. Ходімо до нього швидше!
— Ходімо! — сказав Грай і повів журавлика за будинок. Там у стіні був пролом, через який вони зайшли усередину.
— Ціві-Тівіку! Друже! Який я радий, що знову бачу тебе! — кинувся до клітки журавлик.
— І я! І я! І я! — радісно застрибав на жердинці чижик, не в змозі від хвилювання сказати більше ні слова
— Тільки як ти тут опинився? — здивовано спитав журавлик.
— Стривай, я тобі все по порядку розкажу, — сказав Грай.
РОЗДІЛ IX,
у якому Грай розповідає про свої пригоди.
Отож як розсталися ми з тобою, журавлику, побіг я до Києва. Вибіг на шосе і побіг. Біжу та й біжу. Ляжу, відпочину трохи, знайду щось, із'їм. І знову біжу.
Пробував під'їхати. На машини гавкав.
— Гав-гав! — кричу. — Підвезіть до Києва, люди добрі!
Та де там! Не зупиняються навіть. Думають, що я, мов
оті дурні сільські собаки, просто на колеса гавкаю. Не розуміють же собачої мови.
День біжу, два, три.
Аж от, нарешті, Київ. Дарниця.
Людей!.. Машин!.. Голова обертом іде. Двічі трохи під машину не увігнався. Гальма над самісінькою головою вищали.
Підбіг я до моста Патона. Раптом — стоп! Міліція через міст не пускає.
— Гав-гав! — кажу. — Та ви що, товаришу міліціонер! Та ви знаєте, звідки я прибіг! Що ж мені — назад повертати?
І слухати не хоче.
— Не положено собакам через міст бігати. Зійдіть з проїжджої частини, не заважайте рухові транспорту!
Сів я на березі, дивлюсь на той бік. А там… Золоті бані з одного боку — Видубецький монастир. Золоті бані з другого боку — Києво-Печерська лавра. І все це серед буйної зелені. Краса неймовірна!..
І десь же ж там, думаю, на Куренівці, на Вишгородській вулиці, сидить у клітці чижик Ціві-Тівік, чекає, поки я його визволю. А мене через міст не пускають.
"Ну що ж, доведеться уплав Дніпро долати!"
Зітхнув я, кинувся у воду і поплив.
А навколо човнів, катерів, пароплавів… Тільки й крути на всі боки головою, щоб хтось тебе не потопив ненароком. Особливо небезпечні оті "Ракети" і "Метеори" на підводних крилах. Тільки що не було нічого, раптом — гур-гур! — уже мчить прямо на тебе.
Поки на той берег доплив, страху наковтався — більше, ніж води!
Виліз, обтрусився.
Тепер, думаю, треба Куренівку шукати, Вишгородську вулицю.
Чув я, Кислячиха казала, що туди з Хрещатика вісімнадцятий тролейбус ходить.
Але як до того тролейбуса дістатися?
У який бік мені бігти — не знаю.
Розгубився.
Добре, зустрілася мені симпатична дворняга Найда. Вона мені все, що треба, розказала, провела навіть. По Печерському спуску, повз Аскольдову могилу, по Петрівській алеї до самісінького Хрещатика провела. А потім по підземному переходу аж туди, де вісімнадцятий тролейбус зупиняється.
Подякував я Найді, попрощався з нею, помахав хвостом і потрюхав за тролейбусом.
То бігом біжу, то, на зупинках, сиджу, чекаю.
З тролейбуса мене помітили, пальцями показують, усміхаються. Видно, вирішили, що хазяїн мій у тролейбусі їде. На Львівській площі, на зупинці, люди мене навіть у тролейбус запрошували. Але я не сів. "Ще, — думаю, — проїду Вишгородську вулицю. Ні, я й так добіжу".
І добіг. Втомився, правда, але добіг. Адресу я добре пам'ятав — хазяйка при мені казала її сусідам багато разів.
Знайшов квартиру, шкребуся.
Тихо. Чи не чують, чи нема нікого.
Ліг я під дверима, голову на лапи поклав, і тут же зморив мене сон. Далася взнаки втома.
Скільки я спав, — не знаю. Та враз чую:
— Ой! Та це ж тьотин Грай! Дивіться-дивіться! Тьотин Грай! З села прибіг! До мене!.. Бачите, як мене полюбив!..
Розплющив я очі. Дивлюсь, стоїть наді мною хазяйчин племінник двієчник Валерка з татом і мамою. Чистенько вбрані. Видно, кудись ходили.
— А й справді — Грай, — сказав тато. — Дивина!
— Гм, — не дуже весело сказала мама. — Що з ним робити?…
— Я його не віддам! — скрикнув Валера, обхопивши мене за шию, — Раз він до мене прибіг, буде мій. Я давно мріяв про собаку. Не бійся, Грай, я тебе нікому не віддам. Вірний мій Грай! Будеш моїм, моїм, тільки моїм!