Одразу ж нагорі прочинився люк і почувся голос:
— Гей, ти! Халамидник! Ну як злітав? Ге-ге-ге! Злякався? Вилазь!
Йому кинули мотузяну драбину, і він подерся нагору.
Там його зустріли кілька патлатих незугарних здорованів, що реготали й підстрибували від задоволення.
— От несподіванка?! Га?
— Га-арненька несподіваночка!..
— Ух, ми дали! Ой дали!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
Грайлик почервонів, але, набурмосившись, сказав:
— І зовсім я не злякався.
Вони не повірили — ще більше зареготали.
— А де Іван-Сумніван? — спитав Грайлик.
Вони перезирнулися, почали підморгувати один одному, потім найбільш патлатий і незугарний підморгнув Грайлику й вигукнув:
— А це ще одна несподіванка. Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге-ге-ге! — зареготали всі оглушливо й противно.
Так, регочучи, вони й кинулися врізнобіч і зникли.
РОЗДІЛ VI
Зустріч з Недо
Грайлик озирнувся. Ніде нікого. Тільки пташки на деревах щебечуть.
— Іване-е! Де ти? — гукнув Грайлик. — Озовися!
Але Сумніван не озвався.
"Може, у палац забіг, сховався, не чує", — подумав Грайлик. Але до дверей підходити було небезпечно. Щоб відчинити їх, треба взятися за ручку, а візьмешся — знову провалишся.
Подряпався Грайлик до вікна, зазирнув. На вікні фіранка — нічого не видно. Оббіг Грайлик палац довкруж. Всюди вікна занавішені, і входу іншого нема.
"Ні, не міг Сумніван сховатися у палаці,— подумав Гр айлик. — Він як побачив, що я провалився, так, певне, перелякався, що подалі від палацу дременув".
За палацом починався ботанічний сад, де росли найекзотичніші дерева — пальми, банани, баобаби, секвойї та ще такі чудернацькі, яких, мабуть, Грайликів тато Усміхайло Петрович, що писав дисертацію, і то не знав. Дерева й кущі росли так буйно, так перепліталися вітами, що стояли суцільною зеленою стіною.
"От, куди він, мабуть, побіг, от де він сховався, — вирішив Грайлик. — Але як же його тут знайти, у цих джунглях?"
Він підійшов впритул до заростей і гукнув у гущину:
— Іване! Сумніване! Озовися!
Але у відповідь тільки листя шурхотіло.
"Через таку гущину й слова не долітають. Треба лізти!" І Грайлик рішуче поліз крізь хитросплетіння гілок. По землі йти було неможливо — такі хащі. Треба було дряпатися нагору і лізти по гілках, як мавпа. На деяких гілках були колючки, вони боляче дряпалися, але Грайлик не зважав, вперто продирався вперед. Перелізаючи з гілки на гілку, він ліз усе вище й вище, уважно роззираючись, і раз у раз вигукуючи: "Іване! Сумніване! Де ти?"
Лізти ставало дедалі важче. Грайлик уже втомився, вибився з сил. А на Сумнівана й натяку не було. Суцільне зелене мереживо з усіх боків.
"Це я так застряну і не виберуся звідси. І мене з’їдять які-небудь терміти абощо", — Грайлик згадав передачу по телевізору про джунглі.
Грайлика охопив відчай.
І враз він завмер. Бо несподівано крізь віти побачив жіноче обличчя. Дуже схоже на обличчя Заги Маго, але доросле. Такі ж самі короткі закручені догори, як баранячі ріжки, коси, такий же гострий скривлений рухливий ніс і веселі карі очі. Мабуть, ЇЇ мама.
— Ой! — від несподіванки прохопився Грайлик.
— Молодець! Зараз ти зустрінеш… — і, не договоривши, вона зникла. Грайлик не встиг, крім отого "ой!", і вимовити нічого. Але настрій його одразу покращав. "Зараз зустріну!" — і він подряпався далі.
Минула хвилина, друга, третя…
Перше, що побачив Грайлик, — це були очі, великі чорні очі, які дивилися на нього крізь лістя. Але то не були очі Сумнівана. Сумніван був сіроокий. На гілці сидів, тримаючись рукою за вухо, якийсь незнайомий худенький чорнявий хлопчик.
— Ти хто? — спитав Грайлик.
— А ти?
— Я Грайлик.
— А я — Недо.
— Ти гетько?
— Ні.
— Майстренчук?
— Теж ні. Тобто я з роду майстренчуків, але…
— Що?
Хлопчик одвів очі:
— Ледар я. Все недоробляв, не доводив до кінця, кидав на півдорозі. І мене виключили з майстренчуків.
— А чого ти за вухо тримаєшся?
— Та… Звичка вже така. Мене гетьки не ув’язнили. Залишили для розваги. Весь час підкрадалися і зненацька смикали за вухо. Бач, це, праве, вухо у мене навіть більше за ліве.
— Бідний ти, бідний, — поспівчував йому Грайлик. — Ти тут ховаєшся від гетьків?
— Ховаюся. Але вони все одно мене знайдуть. Вони такі… От якби у те здоровенницьке дупло залізти, може, не помітили б. Але я вже пробував, ніяк не виходить. Не можу дотягтися.
— Давай я тобі допоможу. Підсаджу на цю гілку, а потім ти мені руку подаси, я влізу і підсаджу тебе на ту, вищу, біля дупла.
— О! Це ідея. Я й не подумав.
Грайлик допоміг хлопчику залізти у дупло і вже тоді спитав:
— А ти мого товариша не бачив? Я його шукаю. Рудуватий такий і брови набурмосені.
— Не бачив, — винувато сказав Недо. — На жаль! Нікого не бачив. А втім, тут така гущина — за два метри вже нічого не видно. А гілки весь час шарудять, — може, він там і лазить.
— А що ж ти їстимеш? Ти ж, мабуть, голодний?
— Тут білки у дуплах живуть. Горіхів, грибів сушених повно. Не бійся.
— Ну тоді бувай здоровий! Мушу продовжили пошуки свого Сумнівана.
— Щасти тобі! — Недо помахав Грайлику з дупла, і Грайлик поліз далі.
РОЗДІЛ VII
Моргалочка. Примирення
Довго він ліз, не бачачи нічого, крім листя, гілок і колючок.
Аж от далеко внизу серед зелені майнула раптом руда голова.
— Сумніван! — радісно вигукнув Грайлик.
Голова повернула догори обличчя.
То був не Сумніван. То була незнайома дівчинка, яка, дивлячись на Грайлика, часто-часто моргала очима.
— Ти хто? — гукнув згори Грайлик.
— А ти? — спитала дівчинка. Видно, у Раптомандії не заведено було зразу відповідати.
— Я Грайлик.
— А я Моргалочка.
— Ти диви! Майже як наша Галочка. Ти з гетьків?
— Не зовсім. Тато гетько, а мама з майстренчуків. Коли маму заарештували, я втекла сюди.
— А чого ти там унизу? Там же сиро, мокро й холодно.
— А я впала, а потім заплуталась у ліанах і не можу виплутатися. Не знаю, що й робити.
— Зараз я спущуся й допоможу тобі.
— Не спускайся, не спускайся, бо тут такі нетрі, такі колючки, що й ти заплутаєшся і не виберешся.
— То що ти думаєш — я тебе залишу тут пропадати? Ні. Так у нас не роблять.
— Де це — у вас?
— У Дитиндії. Є така країна.
— Я знаю, чула. Але все одно — не ризикуй. Бо я собі потім не прощу.