Грайлик знову глянув на кущі, звідки линув голос, і раптом побачив дідуся Татая.
І вражено скрикнув.
Це був дідусь з їхнього будинку. Дев’яносторічний дідусь Татаренко Андрій Мартинович, який уже багато років не виходив з дому, а сидів у кріслі на балконі другого поверху і мовчки спостерігав за їхніми іграми. Він ніколи нічого не говорив, тільки дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, мов осіннє небо, очима, які бувають лише у дуже старих людей, і раз у раз привітно похитував маленькою зморшкуватою рукою, роблячи якісь незрозумілі таємничі рухи пальцями. Він був глухонімий.
Грайлик хотів щось сказати, але не встиг. Бо все Тридесяте Царство раптом захиталося, наче від землетрусу, спалахнуло сліпуче світло, і Грайлик на мить втратив свідомість.
РОЗДІЛ XI
Останній.
Примирення
Коли Грайлик отямився, то побачив, що сидить у літачку на каруселі у своєму дворі. На стовпчику гойдалки Сорока Скрекекулія хвостом смикає. А на протилежному боці каруселі у ракеті сидить Розбишака-Заважака. В руці у Розбишаки-Заважаки рогатка, і він цілиться у Грайлика. От-от стрельне.
"Ой! — подумав Грайлик. — Він же нічого не знає—ні про Царицю Розплату, ні про Безодню Марних Надій, ні про чарівні терези!"
І Грайлик усміхнувся раптом до Розбишаки-Заважаки і сказав:
— Вітю, ну що ти витворяєш? Ти ж це знічев’я, від нудьги. Авжеж самому нудно й нецікаво. Давай приставай до нашого гурту. Он навчив би нас прийомчикам у-шу. Га?
І Розбишака-Заважака не стрелрнув. А здивовано заморгав і опустив рогатку…
А через п’ять хвилин у Дитиндії був уже галас і сміх.
Галочка-Співалочка дзвінко співала якусь пісеньку. Юля-Танцюля танцювала під транзистор. Любушечка-Стрибушечка стрибала через скакалку. Віка-Базіка щось весело джерготала. А Марушка-Реготушка сміялася з того.
Роман-Отаман, Вітасик-Тарантасик, Женя-Жменя, Толя-Бараболя, Грайлик, Миня, Чух і навіть Іван-Сумніван стояли кружка навколо Розбишаки-Заважаки, і він показував їм прийоми у-шу.
А з балкона другого поверху дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, як осіннє небо, очима старенький дев’яностолітній дідусь.
Він усміхався і привітно похитував зморшкуватою рукою, роблячи якісь таємничі рухи пальцями.
А в другій руці дідуся погойдувалися маленькі золоті терези…
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
ТРИ СЕКРЕТИ ЗАГИ МАГО
РОЗДІЛ І
Асамблея
У Дитиндії відбулася Генеральна Асамблея, присвячена проблемам світового майбутнього.
Так жартома сказав Грайликів тато Усміхайло Петрович.
А насправді сиділи вони на дитячому майданчику й балакали — хто ким буде, коли виросте.
Роман-Отаман сказав, що буде генералісимусом.
Розбишака-Заважака пхикнув:
— Тепер генералісимусів не буває. А от я стану адміралом.
Женя-Жменя зітхнув:
— Президентом теж стати непогано.
— Та ти що?! Щоб усі критикували?! — вигукнув Толя-Бараболя. — Ні! Краще вже екстрасенсом, Кашпіровським, Чумаком абощо… їх усі бояться… Але я стану космонавтом.
Галочка-Співалочка сказала, що вона буде Аллою Пугачовою.
Юля-Танцюля опустила очі й прошепотіла, що їй хотілося б стати королевою краси — "міс Америка".
Розбишака-Заважака гигикнув і сказав, що з такою кирпою не те що "міс Америка", а й "міс Жмеринка" стати неможливо.
Вітасик-Тарантасик сказав, що стане директором, — правда, не уточнив яким.
Миня сказав, що стане кооперативником і купить собі "мерседес".
Чух заздрісно блиснув очима і сказав, що купить собі два "мерседеси", правда, забув сказати, ким стане і звідки візьме гроші.
Віка-Базіка сказала, що стане диктором на телебаченні і вестиме передачі "На добраніч, діти!"
Одне слово, мрії були різні.
Проте всі хотіли стати видатними, ніхто не висловив бажання стати робітником або хліборобом.
Грайлик розумів, що це негарно, некрасиво, що хтось мусить же годувати усіх адміралів, екстрасенсів, королев краси і кооперативників, але… Йому самому хотілося стати космонавтом. І було досадно, що Толя-Бараболя першим вискочив і тепер уже незручно говорити. І він нічого не сказав, тільки подумав: "А чи справдяться наші мрії? От би зазирнути хоч на хвилиночку одним оком у те майбутнє доросле життя!.. Але — "так не буває!", як каже Іван-Сумніван. А як же ж воно цікаво? Бігають зараз, граються, сваряться кирпаті розхристані хлопчики й дівчатка, а мине час, повиростають вони і стануть адміралами, космонавтами, королевами краси… І, може, Вітасик-Тарантасик, об якого, як то кажуть, витирає зараз ноги Розбишака-Заважака, справді стане директором якого-небудь величезного заводу. А Розбишака працюватиме на тому заводі підмітайлом, бо за погану поведінку його виженуть з тієї школи, де вчаться на адміралів. І як же ж він лікті собі кусатиме, що так необачливо ставився у дитинстві до свого майбутнього начальства, якби знаття!" Навіть увечері, засинаючи, думав Грайлик про це. А наступного дня…
РОЗДІЛ II
Таємнича дівчинка
Наступний день у Дитиндії був украй нещасливий. Роман-Отаман захворів — його одвезли до лікарні з приступом апендициту. Юля-Танцюля підвернула ногу — ледве дошкандибала на свій п’ятий поверх, підтримувана з обох боків Галочкою та Грайликом.
Іван-Сумніван загубив ключ від квартири. Дві години шукали всі гуртом і не знайшли.
Чух побився з Толею-Бараболею. Миня посварився з Вікою-Базікою. Одне слово суцільні лиха, неприємності і невдачі.
Замість того, щоб гратися і сміятися, всі тинялися набурмосені і сердиті.
Грайлик виніс у двір м’яч, але ніхто грати у футбола не захотів. Грайлик з досади ударив по м’ячу ногою (наче то м’яч був винен!) і загилив його у вузький прохід між гаражами.
"О! Тепер лізь діставай, дряпайся!" — ще з більшою досадою подумав Грайлик. У проході між гаражами валявся різний іржавий залізний мотлох. Обережно переступаючи, Грайлик поліз за м’ячем.
І раптом почув незнайомий дівчачий голос:
— Це ще не все… От побачиш…
Грайлик звів голову. У проході за доламаними автомобільними дверцятами стояла якась кумедна незнайома дівчинка. З веселими карими очима, гострим, трохи скривленим носиком і двома короткими закрученими догори, як баранячі роги, кісками.
— Що? Що ти сказала? — спитав Грайлик.
— От побачиш — зараз Женя-Жменя розіб’є на сходах пляшку з олією… А Чух послизнеться, впаде й поріжеться об скло, — сказала дівчинка.