— А хто такий Бровко Барбосович? — спитав Коша.
— Собака. Працював колись шукачем у карному розшуку в міліції. Але він наш друг. Він не зрадить ніколи.
— Чого не скажеш про Сороку Скрекекулію. Така базіка, що… Але я її візьму на себе. Не хвилюйтесь, — сказав впевнено Котофей Котофейович.
— Не можна гаяти ні хвилини. — Грайлик підійшов до слухового вікна. — Бачиш, отам на обрії синіє Дніпро, і міст на той бік перекинувся. Лети туди, біля мосту зустрінемося. А ми з Котофеєм на метро.
— А дома не хвилюватимуться, що ти сам туди подався? — спитав Коша.
Грайлик зітхнув:
— Авжеж хвилюватимуться. Але виходу нема. Вибачусь потім. Та й не зовсім я сам. З Котофеєм Котофейовичем. І не куди-небудь, а в рідну Дідусію-Бабусію.
РОЗДІЛ XII
"Це тато навмисне. Прощайте!"
У Дідусії-Бабусії гостей, звичайно, не чекали. Королева Бабуся Маруся пішла у магазини (а там, як ви знаєте, черги). Король Дідусь Петрусь поїхав човном рибалити. На господарстві лишився лише Бровко Барбосович.
Він здивовано схилив голову набік і підняв одне вухо сторч.
— Не дивуйся, друже, — сказав Грайлик. — Це Коша. Я тобі зараз все поясню.
Бровко Барбосович вислухав уважно і з розумінням хитнув головою:
— Ясно! Гадаю, ховатися треба знову ж таки на горищі. У сараї темно, у льосі холодно. А щоб просто гостював у дідуся й бабусі, складно, бо всі цікавитимуться, хто, чому, звідки. Брехати дідусь і бабуся не вміють
— Не вміють, — погодився Грайлик.
— Точнісінько так, — підтвердив Котофей Котофейовнч. — А де це Скрекекулія?
— Щось не видко, — сказав Бровко Барбосович. — Може, й краще. Бо вже хто-хто, а вона секретів тримати не вміє. Усьому світові на хвості порозносить.
І тут з дерева почулося:
— Скреке-ке! Що таке?! Що таке?! Скрекеке! Хто це секрекекетів тримати не вміє?! Та ви… Та я… — на бересточку сиділа Сорока Скрекекулія і, нервово смикаючи хвостом, аж захлиналася від обурення.
— Та цить! Розскрекотілася! — цикнув на неї Котофей Котофейович. — Чула ж — справа серйозна. І якщо ти справді розскрекекечеш комусь — залишишся без хвоста. Ти мене знаєш.
— Чого б це я розскрекекетила? Коли це я розскрекекечувала серйозні секрекекети? Отаке — скрекеке! — Вона ще раз ображено смикнула хвостом, знялася й полетіла.
На горищі Дідусії-Бабусії було гарно й затишно. Тут пахло сіном, яблуками і цілющими травами, які пучками висіли на бантинах. І молоко тут було смачнюще, не магазинне, а парне, від корови Маргарити, яка дружила і з Бровком Барбосовичем, і з Котофеєм Котофейовичем, і, звичайно, з Грайликом. Коші у Дідусії-Бабусії дуже сподобалося.
— От де б я хотів жити з мамою, — мрійливо сказав Коша, п’ючи тепле запахуще молоко.
— І житимеш! От побачиш! — переконано мовив Грайлик.
— Гарррно тут, гарррно, що й казати, — прогарчав Бровко Барбосович, теж хлебтаючи з миски молоко на пару з Котофеєм Котофейовичем, який і собі, промуркотів, мружачись від насолоди:
— Пррекррасно!
І раптом заляпотіли крила, і з бересточка, куди сіла Сорока Скрекекулія, почулося:
— От ви тут молочко розпиваєте, а у Дитиндії нещастя! Дракон двох хлопців украв. Чуха і Миню. Я тільки-но звідти. Там таке — скрекеке — робиться! Таке-е!
Усі вражено перезирнулися.
— Це тато! — зітхнув Коша. — Не жити мені тут ніколи… Треба у Дракондію вертатися.
— Та ти що? — вигукнув Грайлик.
— Іншого виходу нема. Це тато навмисне. Щоб я повернувся. Він знає, що я не допущу, щоб хлопці гинули. Повернусь. Прощайте! Дякую вам за все, що ви зробили для мене. Прощайте!
— Та не кажи так. Скажи — "до побачення!"
— Ех-хе-хе! Якби ж то була надія на побачення. Чуха й Миню я, може, й врятую. Але мене вже не відпустять ніколи.
— Не кажи, не кажи так! — Грайлик був у відчаї.
— Не можна гаяти ні хвилини. Полечу. Бо пізно буде. Драконида, мабуть, голодна. Прощайте! — Коша знявся і полетів.
От уже в небі лише маленька цяточка. А за мить і цяточки вже не було видно.
РОЗДІЛ XIII
Друзі вирушають
у небезпечну мандрівку
— Ну що робити? Що? — безнадійно питала Галочка.
— Не знаю. Поки що не знаю, — розводив руками Грайлик. — Треба думати.
Вони сиділи на горищі свого будинку у Котофея Котофейовича і гомоніли.
Котофей Котофейович теж нічого порадити не міг, незважаючи на свою мудрість.
І раптом Грайлик сказав:
— Піду!
— Куди? — спитала Галочка.
— Туди. У Темнондію. У Печеру Невільниць.
— Та ти що?! Вогнедишного ж Змія не обминеш.
— Ну й що? А сидіти, склавши руки, не можу. Треба хоч дізнатися, є там Кошина мама чи ні.
— Маєш рацію, — сказав Котофей Котофейович. — Треба йти. Без мене до Пана Копайла не достукаєшся. Я з тобою.
— Ну тоді і я з вами, — рішучо сказала Галочка.
— Це ж небезпечно. А ти дівчинка, принцеса. Принцеси у небезпечні походи не ходять. Сидять у палаці, чекають, поки…
— То колишні принцеси сиділи й чекали, — перебила Грайлика Галочка. — А сучасні небезпек не бояться.
Грайлик із захопленням глянув на Галочку. От дівчинка!
— Ходімо, — сказав Котофей Котофейович.
І знову, як і перше, подалися вони через всеньке місто на околицю до Загадкового Лісу. Та щойно вийшли на узлісся, як відчули, що за ними хтось женеться. Обернулися, бачать, а то Бровко Барбосович — захеканий, язика висолопив, довгі вуха по спині на бігу хлопають.
Ще здаля гукає:
— Стррривай-ай-те! Почекай-ай-те! Візьміть і мене з собою! Я вам у пррригоді стану.
Здивувалися всі, перезирнулися.
— А ти звідки знаєш, куди ми йдемо.
— Таж Скрррекекулія на хвості принесла. Вона на даху сиділа, вашу розмову на горищі чула. І до мене прожогом. Розскрекеталася: "Ой, наші у якусь небезпечну мандрівку зібралися. До Пана Копайла. А тоді — у Темнондію, до Вогнедишного Змія. Ой, що ж це буде? Ой лишенько! Ой — скре! Ой — ке!.. Ой скре-ке-ке!" Ну я ноги на плечі і —за вами.
— А звідки догадався, куди, в який бік ми пішли? — спитав Грайлик.
Бровко Барбосович схилив голову набік:
— Обррражаєш! Чи я не знаю Пана Копайла? Та навіть якби й не знав — я ж старий криміналіст. Дарма, чи що, у карному розшуку працював?
Грайликові стало незручно:
— Вибачай, друже.
— А я ж і подумав: а чи не гукнути нам того собачого Пінкертона… — усміхнувся Котофей Котофейович. — А потім побачив Скрекекулин хвіст на даху і… Це ж я спеціально для неї про Пана Копайла сказав. "Орієнтировка", як кажуть у їхній криміналістиці.