Казкові пригоди Грайлика

Сторінка 14 з 43

Нестайко Всеволод

— Мама там!

— Звідки ти взяв?

— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.

— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.

— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.

— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.

— Так не підете зі мною у Темнондію?

— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.

Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.

А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: "Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте", поклав на столику і вилетів у вікно.

Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.

І от я прилетів до вас.

Назавжди.

РОЗДІЛ VIII

"Йолі-палі!.."

— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.

— Дракон, — зітхнув Коша.

— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.

— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.

— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.

— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.

— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.

— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.

— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.

— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово. Я ж мандрівний кіт. Колись я жив у Дідусії-Бабусії. Можу назад туди повернутися.

— Ні-ні! Ти мені не заважаєш. Навіть навпаки, — вигукнув Коша.

— Отже, вирішили. Він житиме тут, на горищі. А ви носитимете йому молоко.

— І цукерки, — сказала Галочка. — Ти любиш цукерки?

— А… а я ніколи не їв, — опустив очі Коша.

— Ну-у! Смакота! От я тобі принесу, — вигукнула Галочка.

— А вареники з вишнями ти їв? — спитав Грайлик.

— Ні-а, — признався Коша.

— Мама сьогодні варить. Принесу. Пальчики оближеш!

— А морозиво ти любиш? — спитала Галочка.

— А що це таке? — почервонів Коша.

Грайлик, Галочка і навіть Котофей Котофейович співчутливо подивилися на Кошу. От бідолаха! Морозива ніколи не їв.

— Ну нічого. Знайдемо твою маму. І заживеш ти нормальним життям. Як усі діти, — сказав Котофей Котофейович.

— Тільки даремно ти при Чухові почав розповідати, — сказав Грайлик.

— Все одно, рано чи пізно всі дізнаються. А я не люблю обдурювати. Хай знають. Щоб не казали потім.

На сходах почувся багатоногий тупіт. Двері розчинилися. На порозі стояв Роман-Отаман. А за ним — і Чух, і Миня, і Іван-Сумніван, і Марушка-Реготушка, і Толя-Бараболя, і Любушечка-Стрибушечка, і Вітасик-Тарантасик, і Юля-Танцюля, і Віка-Базіка. Очі горять, роти пороззявляли, дивляться, як у зоопарку.

— Ну що? — спитав нарешті Роман-Отаман.

— А що? — спитав Грайлик.

— Дракона ховаєте на горищі?

— Не ховаємо, а просто… — Галочка пересмикнула плечиком (що, мовляв, за питання).

— Ну як не ховаєте, як ховаєте, — пхикнув Чух.

— А… а у тебе хвіст є? — спитав раптом Кошу Миня.

— Нема. У сучасних драконів взагалі хвостів не буває.

— А чим ти доведеш, що ти дракон? — спитав Толя-Бараболя.

— А треба доводити? — здивувався Коша.

— Аякже! — сказав Роман-Отаман. — У нас усі доводять. Юля — танцює. Галочка — співає. Марушка — регоче. Я — командую…

— Ну добре, — сказав Коша, підстрибнув, злетів у повітря і полетів по горищу попід кроквами.

Всі вражено дивилися.

— Так не буває! — прошепотів Іван-Сумніван.

— А вогонь з рота можеш? — спитав Миня, коли Коша опустився.

— Ні,— зітхнув Коша. — Для цього треба керосин пити, а я не п’ю.

— Слабак! — полегшено сказав Роман-Отаман, відчуваючи, що боятися нічого.

І тут раптом почувся сердитий голос двірнички.

— Йолі-палі! Знову ці ховрашки на горищі! Ану! От я вас зараз!

Двірничка з мітлою у руках тайфуном увірвалася на горище. Всі сипонули від неї. Котофей-Котофейович, задерши хвоста, вискочив на дах,

Двірничка Йолі-Палі крутилася по горищу і, розмахуючи мітлою, вимітала дітлахів у двері. Вони один по одному вискакували і дріботіли по сходах. Дійшла черга і до Коші. Йолі-Палі змахнула мітлою, і… Коша знявся, злетів у повітря. Мітла ковзнула по його підошві.

Двірничка так і присіла, з жахом дивлячись на хлопчика, який висів у повітрі, не тримаючись ні за що. Потім поточилася і впала ниць, — знепритомніла.

— Ховайся швидше! Лізь на дах! — гукнули Грайлик і Галочка.

Коша вилетів у слухове вікно, а Галочка і Грайлик кинулися до непритомної двірнички. Крім них нікого з дітлахів на горищі вже не було. Вони схилилися над двірничкою, стурбовано перезираючись, не знаючи, як же їй допомогти. Але вона вже розтулила очі:

— Йолі-палі!.. Що це було?.. Де він?

Галочка і Грайлик знову перезирнулися.

— Вам… вам здалося, — вимовив нарешті Грайлик. Хіба міг він сказати правду? Щоб вона знову знепритомніла?

Двірничка підвелась.

— Здалося? — вона пильно подивилась на них, скривилася. — Ви так голову задурюєте, що й справді… може здатися все на світі. Йолі-палі!..

РОЗДІЛ IX

"Швидка допомога".

Коша і Грайлик тікають

Професора Барановського-Лісковського не було вдома. Професор поїхав чи то на космодром, чи то на пожежу. Ніхто не знав. І ніхто не знав, коли він приїде. Бо двері Грайлику та Галочці просто не відчинили, (Коша, щоб не нервувати двірничку, не показувався, сидів на горищі.) Справа затягувалася.

Похнюплені Грайлик і Галочка вийшли з під'їзду. І в цей час у двір, відчайдушно виючи, в’їхала машина "швидкої допомоги". Клацнули дверцята, і з машини вийшли жінка-лікар і юнак-санітар з похідною аптечкою-чемоданом.