Казкові пригоди Грайлика

Сторінка 10 з 43

Нестайко Всеволод

Грайлик назирці — за ним.

Тільки не думайте, що підслуховувати. Боже збав! Грайлик не такий. Просто— а раптом буде потрібна допомога. Може, того малюка підіслали, а за ним хтось справді грізний стоїть.

Незнайомець Коша у підворіття шмигонув, а Грайлик за рогом став, причаївся.

Чує, малюк той сердито:

— Тато наказав, щоб ти негайно додому вертався. Як не вернешся, він тебе з’їсть.

— Не з’їсть! Він мене любить, — весело відповів Коша.

— Ой, дивись, дограєшся!

Коша щось йому сказав, та Грайлик уже не розчув, бо в цей час Роман-Отаман загукав:

— Грайлику, ти чого там вештаєшся? А де Коша?

І Грайлик побіг назад.

За ним і Коша одразу прибіг.

— Ви де були? — суворо спитав Роман-Отаман.

— У печері Алі-Баби, — таємничо приклав долоню до рота Коша і підморгнув Грайликові.— Накльовується серйозна операція по ліквідації награбованих скарбів.

— Операцію очолить Отаман! — вигукнув Грайлик, підморгнувши у відповідь Коші.

Гра продовжилася.

Грайлика, звичайно, розбирала цікавість. Що ж то за малюк такий сердитий? Схоже — Кошин брат. І чого це тато вимагає, щоб незнайомець Коша вертався додому? Значить, він утік. Звідки? Де він живе?..

Зиркає Грайлик на Кошу раз у раз. І помічає, що Коша на Галочку раз у раз позирає і наче робить їй якісь знаки.

Та от гра перервалася, розладналася. Скільки можна у тих піратів гратися, навіть у благородних? Ну перемогли Алі-Бабу і його сорок розбійників, одібрали скарби, роздали бідним, ну, узяли на абордаж кілька ворожих кораблів. Звільнили невільників, а далі що?..

Бачить Грайлик — Галочка, що у дочки-матері з дівчатками гралася, ляльку спати вклала, сказала дівчаткам: "Я у дитячу кухню" — і хаміль-хаміль до підворіття.

А там уже незнайомець Коша її чекає.

І знову ж таки не думайте нічого поганого. Але ноги самі понесли Грайлика до отого рогу край підворіття.

Ну така ж ситуація незвичайна!

А раптом Галочці щось загрожуватиме…

Чує — незнайомець Коша говорить:

— Забіяка мій щойно тут був. Тато вимагає, щоб я повернувся.

— А звідки він дізнався, де ти? — Галочка здивовано.

— А вона про все на світі дізнатися може! То така…

— Невже ти повернешся?!

— Та ні. Піду маму шукати-

— І я з тобою!

— Небезпечно це. А ти дівчинка. Якби ти хлопцем була…

— Слухай, а давай ще Грайлика візьмемо. Він тут за рогом якраз стоїть, слухає. Не тому що нишпорка, підслуховувати любить. Ні-ні! Просто він за мене боїться. Переживає. Він мій друг.

— Ну тоді давай.

Грайлик так розгубився, що не встиг навіть втекти. Закляк на місці, згоряючи від сорому.

Галочка його за руку схопила, у підворіття затягла. Він і не опирався.

— Давай йому все розкажемо? Давай? — глянула Галочка на Кошу.

— Ну тепер, мабуть, треба, — погодився незнайомець Коша.

РОЗДІЛ IV,

в якому розкривається

Галоччин і Кошин секрет

А сталося з Галочкою от що.

Як ви пам’ятаєте, Галоччина бабуся пішла у чергу за ковбасою. А Галочка гралася у дворі. Навіть не гралася, а чекала Грайлика, що побіг за вітрилом для летючого корабля. Пам’ятаєте?

Ну от…

Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.

І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.

— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.

Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.

Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий "Запорожець", — "Таврію". Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.

— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.

Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.

— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.

Дядечко зітхнув:

— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.

Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.

— Ой! — відсахнулася Галочка.

І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.

— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.

— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!

Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.

— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.

— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.

Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.

Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.

— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.

— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.

— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.

І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:

А от і ні!

А от і ні!

І ви не зробите мені

Нічого!

Нічого!

Нічого!

Бо я завжди

Од вас втечу, —

Куди захочу,

Полечу.

Га-га-га!

Ги-ги-ги!

Го-го-го!

На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.

— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!

— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.

На що хлопчик проспівав:

Ні-ні!

Не соромно мені!

Ні-ні! Ні-ні!

Ні-ні! Ні-ні!

— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.