— А священик чхнув аж чотирнадцять разів, — розповідала молодиця, зашарівшись від запалу.
— А ти, бува, не помилилася?
— Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.
— Ой лишенько, що ж воно буде?
Галу-балу — і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.
Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.
— Хоч би раз чхнув, — сказала молодиця. — Тут щось та є.
— Напевно є,— підтакнули подруги.
Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.
— Апчхи! — чхнула молодиця.
— Апчхи! Апчхи! — зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..
— Найбільше разів чхнула я, — заявила молодиця.
— Ні, ми більше, — заперечили подруги.
І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.
Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.
Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:
— Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.
Країна, в якій нема нічого гострого
Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.
— Оце-то диво! — мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
— Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
— Вибачте, я забув.
— В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, — сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
— Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
— З охотою, — відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
— Та що ж це за країна? — запитав Джованніно.
— Країна, в якій нема нічого гострого, — відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
— Як же ви живете без цвяхів?
— Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
— Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
— У нас такий звичай, — чемно пояснив поліцейський, — повний штраф — чотири ляпаси, половина штрафу — два ляпаси.
— Кому? Поліції?
— Поліції.
— Та це несправедливо, це жахливо!
— Атож, несправедливо й жахливо, — мовив поліцейський. — Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує — всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.
— Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.
— Якщо так, — мовив поліцейський, — то я повинен випровадити вас за межі країни.
І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.
Масляні чоловічки
Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон — для розмови з господарем.
— Алло!
— Алло!
— Хто це?
— Я — король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?
— їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?
— Лише взимку, в крижаному автомобілі.
— А що, коли б на той час пригріло сонце?
— Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.
— Гм, — промимрив Джованніно і подався в іншу країну.
Аліса Падальниця
А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.
Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:
— Алісо! Де ти?
— Я тут, дідусю!
— Де "тут"?
— У будильнику.
Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.
Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:
— Алісо, де ти? Алісо!
— Я тут, дідусю!
— Де "тут"?
— Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді…
їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.
— Стривай, зараз я тебе витягну.
Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.
А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.
— Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, — бідкалась злякана бабуся.
— Алісо, де ти? Алісо!
Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.
"Ось почнуть готувати вечерю, — міркувала Аліса, — тоді вже відсунуть шухляду".
Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.