Наближалася зима, зів'ялі квіти чекали першого снігу, і бідна дерев'яна лялька не мала чого їсти. Про дальшу подорож годі було й думати: Пульчінелла ледве тримався на своїх дерев'яних ногах.
"Помру, а не здамся, — затявся Пульчінелла. — Садок — чудове місце для вічного спочинку. Краще померти вільним, ніж жити на мотузочку, слухняно похитуючи головою".
Перший сніг накрив Пульчінеллу м'якою білою ковдрою. А навесні він загруз у землю, і над ним розквітла гвоздика. Пульчінелла знову був щасливий. "На моїй голові виросла квітка, — думав він. — Чи зазнав хто в світі більшого щастя?"
Пульчінелла не вмер, бо ж дерев'яні ляльки не вмирають. Він ще й досі лежить у садку, хоч ніхто цього не знає. Якби вам довелося його знайти, то не прив'язуйте мотузки йому до голови. Королю чи королеві було б до того байдуже, а от Пульчінелла не терпить мотузки.
Криниця в Катіна Піана
На півдорозі між Саронно і Леньяно під лісом лежав хутір Катіна Шана. Було там всього-навсього три двори, а жило аж одинадцять родин. В Катіна Піана був один-однісінький колодязь, та й то якийсь дивний — на валі ні мотузки, ні ланцюга. Кожен мав свою власну мотузку і, йдучи по воду, брав її разом з цебром, а тоді ніс до хати. На один колодязь припадало одинадцять мотузок. Коли не вірите, підіть самі на той хутір і вам розкажуть так само, як і мені, про лиху незлагоду, що панувала між його мешканцями. Замість того, щоб гуртом купити доброго ланцюга та прикріпити його на валі, хуторяни радше б закидали колодязь землею. Почалася війна, і всі чоловіки пішли до війська, лишивши на жінок домашні справи і доручивши їм пильно берегти мотузки.
Потім прийшли німці, самотні жінки тремтіли від страху, і кожна зберігала свою мотузку.
Одного дня хлопець з Катіна Піана подався в ліс по хмиз і почув у кущах стогін. Виявилося, що то стогне партизан. Його поранило в ногу. Хлопчина побіг по маму. Жінка аж руки заломила з великого ляку, але пересилила страх і сказала:
— Візьмемо його додому, де-небудь сховаємо. Може, й татові твоєму хтось допоможе в скрутну хвилину. Ми навіть не знаємо, де він і що з ним.
Заховали вони партизана в коморі й викликали лікаря — буцімто для бабусі. Та люди бачили бабусю здорову-здоровісіньку того ж самого ранку. "Що за диво?" — подумали вони. Не минуло й доби, як увесь хутір знав, що в коморі у сусідки лежить поранений партизан. Один старий дід сказав:
— Довідаються про це німці — всіх нас перестріляють. Навіщо нам таке лихо?
Та жінки шкодували бідолаху. "Може, десь так і мій ховається поранений", — думали вони, зітхаючи. На третій день одна з них прийшла до Катерини — жінки, яка переховувала партизана, — і принесла кільце ковбаси.
— Нехай бідолаха підживиться. Йому треба, — сказала вона.
Незабаром завітала друга з пляшкою вина, потім третя з мішечком борошна — зварите, мовляв, поленти, четверта із шматочком сала. А до вечора всі жінки з Катіна Піана відвідали Катеринину хату, понаносили гостинців, побували в коморі, і кожна, вертаючись додому, втирала сльози.
Поки рана гоїлася, всі одинадцять родин у Катіна Піана вважали партизана своїм сином, годували його й поїли.
Одужав партизан і вийшов надвір погрітися на сонечку. Дивиться, стоїть колодязь, а води витягти нічим — мотузки немає. Почав він розпитувати, в чому річ. Зашарівшись від сорому, жінки пояснили, що кожна родина тягає воду своєю мотузкою. Що між собою не миряться, вони йому не сказали. Зрештою, це була б неправда: адже вони разом страждали всю війну, разом вирятували з біди партизана. Самі того не усвідомлюючи, вони стали подругами й сестрами. То навіщо ж тягати воду одинадцятьма мотузками?
І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам'ятник.
Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.
Хати й палаци
Пішов я до притулку для старих відвідати знайомого дідуся, що все життя працював муляром. Давно ми з ним не бачилися.
— Подорожував? — запитує він мене.
— Еге ж, був у Парижі.
— У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Вимурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був?
— Побував в Америці.
— В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував?
— Ще ні.
— А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був?
— Ще ні.
— А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжірі ти був? А в Каїрі, в Єгипті?
— Оце влітку думаю поїхати.
— Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівнесенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу.
— Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків.
— Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям.
— А собі?
— А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено.
Виходить, несправедливі порядки заведено.
Плутана казка
— Жила собі одного разу дівчинка. Звали її Жовта Шапочка.
— Ні, Червона!
— Ой, я забув. Справді, Червона Шапочка. Покликала її мама та й каже: "Послухай, Зелена Шапочко…"
— Та ні, Червона!
— Ой, я забув. Справді, Червона. "Піди до тітки Діоміри й занеси їй картопляне лушпиння".
— Ні. Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.
— Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.
— Ти переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!
— І вовк її питає: "Скільки буде шість разів по вісім?"
— Зовсім не так. Вовк ЇЇ запитав: "Куди йдеш?"
— Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла…
— Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!
— Так, Червона, і вона відповіла: "Йду на базар по баклажанний соус".
— Та що ти балакаєш! Вона відповіла: "Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги".