Нічого не поможе. Щовесни
Нам довелося б це робити.
Ну?
К рам а р е н ко
І водокачка наша нам утроє
Обійдеться тоді.
Вагнер
Хм... Як так — не треба.
Крамаренко
Пробачте ви мені, але все це
Мене дивує трохи. Чом не тут,
Де млин старий, нікому не потрібний,
Не збудувати нам того, що треба?
Глибоке дно, низький скелистий берег,
І грунт камінний тут міцний, як криця.
Напівзруйновану ми цюю греблю
Підправимо як слід, зміцним бетоном
І — кращого нам нічого й бажати.
Вагнер (гостро).
А млин? а мельник?
Крамаренко (озирається).
Млин? Чому той млин
Нам мусить стать на перешкоді? Ми
Дідка того, що там живе в тій пустці,
Кудись переведемо до казарми.
Повірте ви, що буде там не гірш
Йому з робітниками. Він старий
Зробився, як дитина, й потребує
Вже догляду давно...
Вагнер (озирається).
Ссе... мовчіть про це.
Вона почує. Я ж її запевнив,
Що все гаразд в млині, що Дід радий,
Веселий її щастям.
Крамаренко
Ваша воля.
Вагнер
Йому не пробували ви казати
Про це?
Крамаренко
Не хоче й слухати: тікає
У млин — сердитий, зляканий. Замкнеться
І більш на мову не дається він.
Вагнер
От бачите.
Крамаренко
А що ж робити мусим?
Заводові вода потрібна? так?..
Чому ж повинні ми офірувати
Конечними потребами безглуздим
Дідка благого вибаганкам?
Вагнер
Так...
(Ходить нервово по кімнаті, вагаючись).
Так місця іншого нема?
Крамаренко
Нема.
Вагнер (зважившись).
Робіть, як маєте за корисніше.
Дідка пристройте десь в гурті, а млин
Розкидайте — й негайно до роботи.
А там... збудуйте ви... також негайно,
Окрему хату для старого.
Крамаренко
Нащо?
Йому й в робітницькій не кепсько буде.
Вагнер (дивлячись кудись убік).
Оселите із ним Мар'яну...
Крамаренко (здивовано).
Казку?
Вагнер
Так, Казку.
Крамаренко
Доглядать за дідом я
Знайду когось без неї.
Вагнер
Ні, вона
Повинна вийти звідсіль незабаром.
Ви розумієте мене? — повинна.
За кілька часу маю взяти шлюб
Я з панною Марією.
Крамаренко
Ах... так?
То інша річ... (Підводиться).
Я все зроблю. Прощайте!
Вагнер (ходячи в задумі).
А? що?.. Ідіть, ідіть... робіть, як краще.
Крамаренко ВИХОДИТЬ. Вагнер ЯКИЙ час ХОДИТЬ
з кутка в куток у похмурій задумі.
Трохим (входить).
Вам, пане, лист. (Віддає й виходить).
Вагнер (розриває конверт і читає).
"...Слідом за посланим і ми до вас
Приїдемо у гості — дочки й я.
Вже вибачте, що так наскоком..."
(Злісно мне лист і кидає до кошика).
Чорррт!..
Цього лиш бракувало, щоб вони
Зустрілись тут.
Дзвонить. Входить Трохим.
Хай прийде Марта зараз!
Трохим вклоняється й виходить.
Ат... чорт!.. Та як же не доречі гості!
(Ходить по кімнаті схвильований,
потім сідає за стіл і перегортає
папери).
Марта (входить).
Ви кликали мене, мій пане?
Вагнер (ніяково, але суворо).
Так,
Я кликав... Так... Де Казка?
Марта
Прилягла.
Все вас чекала...
Вагнер
Ну, гаразд... Ти от що...
За кілька часу в гості пан Таран
До мене з паннами прибуде... Чуєш?
Марта
То ваша наречена, пане?
Вагнер (вражений, озирається).
Що?!
То ти це знаєш?
Марта
Хто ж про це не знає?
Усі про це балакають давно.
Вагнер
(підвівшись, упалим голосом).
А... Казка?
Марта
О, крий Боже! Пильнувала,
Щоб хто їй не сказав, я паче ока.
Вагнер (з пільгою).
За це я дякую і не забуду.
Марта
А далі ж що?
Вагнер
А далі з дідом вдвох
її оселимо десь осторонь.
Потроху ти до цього підготуєш.
Поплаче трохи — там і перестане.
Ох, ні... не так вона кохає пана,
Щоб наглую розлуку пережити.
Марта (крутить головою).
гак вона к
> розлуку
Вагнер
■ (спалахнувши, тупає ногою).
Так мусить бути! чуєш?.. Хоч там що!..
(По хвилі).
Ти думаєш, мені не тяжке це.
Але... що ж маємо робить? Не все
Так робиться, як ми того бажали б,
А так, як нам велить життя.
М а р т а
Не знаю,
Казати що і з чого починати.
Вагнер
її до думки ти привчи поволі,
Що так повинно було конче статись.
Що це не зрада, ні... що я, крім неї,
Нікого не кохав і не кохаю...
Що, може, там, в убогій обстанові,
її краса принадами новими,
Як райський квіт, для мене процвіте.
Це не слова...
Марта (вжахнувшись).
А пані молода?
Вагнер (дивлячись у вікно).
Ах, пані... так... Але вона все хвора:
Краси життя я з нею не зазнаю.
(Замислюється. По хвилі).
Вони приїдуть скоро, то гляди ж,
Щоб Казка їх не бачила. Я швидко
Спроваджу їх. її ти не пускай,
Щось вигадай...
Марта
Гаразд, подбаю я.
Зітхає й виходить. Вагнер ходить який час
нервово по кімнаті, потім сідає за стіл
і переглядає папери, одбираючи деякі, щоб захопити
з собою. Входить, ігідкрадаючись навшпиньках,
Мар'яна; за нею зупиняється на порозі обурена
й схвильована Марта. Мар'яна підходить ззаду
до Вагнера й затуляє йому долонями очі.
Марта махає рукою й зникає.
Вагнер (бере її за руку).
Це ти, моя красо?
Оповиває стан її рукою й садовить собі на коліна.
Мар'яна (сміється).
А що — злякала?
Вагнер (ніжно).
Злякала? ти? Чи може ж тихий сон,
Торкнувшись ніжно вік, вжахнути нас?
О, ні! Навіє мрію легкокрилу
І ніч оберне в казку чарівну!
Чи може ж срібний місяцевий промінь,
Цілуючи вночі нечутно вії,
Злякати нас і казку перервать?
О, ні! Рій привидів, іще не знаних,
Знадних, бажаних збудить перед нас,
Сплете в танку рухливім їх в гірлянду
І зачарує нас.
Мар'яна (надувши устоньки).
Ти, певне, чув,
Як двері одхиляла, й не злякавсь.
Вагнер (пригортає її).
Пустушко ти моя!.. Так, так, я чув,
Як чує ніч, що прийде день ясний.
Мар'яна (тупає ногою).
Не хочу ніч!
Вагнер
Ти день, я — ніч.
Мар'яна
Не хочу.
Хай ясно буде в нас на серці!
Вагнер (з болем).
Ох,
Не знаєш, серце, ти, яка тут ніч
В душі моїй!..
Мар'яна (з жахом).
Що сталося з тобою?
Вагнер
О, поки що нічого.
Мар'яна
Тут хтось був
І в серце влив отрути.
Вагнер
Не було
Нікого тут. Та люди й не страшні.
Страшніша нам, голубко, неминучість.
Скажи, кохаєш дуже ти мене?
Мар'яна мовчить.
Кохаєш, знаю я... тому і мучусь...
Мар'яна, почувши це, одсахнулася.
Стривай, чого ти так?
Мар'яна дослухається до звуків сопілки,
що раптом почулись із саду крізь вікно.
Мар'яно, зоре!..
Мар'яна
Ти мучишся, що покохав мене?
Вагнер (підходить до неї).
Не те... Не варт любові я твоєї!
Не можу я кохати безоглядно,
Як ти мене.
Мар'яна
Ти більш мене не любиш,
Як то було колись, я почуваю,—
А то чому б в твоєму серці ніч
Так розгорнула раптом крила:.
Вагнер
Ні,
Не те... І як могла та чорна думка
В твоїй вродитися голівці?
Мар'яна
В серці:
Воно раніш од голови все знає,
Бо в'яне там, де відгуку нема.
Вагнер
Що кажеш ти?! Невже не палко б'ється
Моє назустріч серденьку твоєму?
Схились сюди, до мене пригорнись:
Невже в устах моїх не той огонь,
Що так палав раніш завжди до тебе
І на щоках запалював троянди?
І в очі глянь... Погаснуть хай навіки,
Коли хоч іскра зрад...
(Раптом замовкає, задумливо).
Немає зради...
Не зрада це...
Мар'яна (тривожно).
Чого ти?
Вагнер
Ні, не зрада...
Але... але... не знаю, що... О Боже!
Яка страшенна підлість!..
Стоїть якусь мить, ухопившись за голову,
потім хутко бере папери з столу й мовчки виходить.
Мар'яна (робить рух до дверей).
Любий мій!
Навіщо знов лишаєш свою Казку
В самотині?.. Пішов і не оглянувсь.
Стоїть у задумі, потім підходить і сідає край
вікна, вся опанована журними думками.
Із саду лине тихий", розпачливий спів сопілки.
Марта (входить).
І знов ти журишся, Мар'яно?
Мар'яна (стенувшись).
Ні,
Це не журба... Од щастя спочиваю.
Щаслива ж, Марто, я... а щастя що?
Воно — як квіти пишні, запашні:
їх пахощами повна ця оселя,
Як щастям повна вщерть моя душа.
Але...
Марта
Але...
Мар'яна
Після квіток розкішних,
Так часом заманеться хоч торкнутись
Устами до квіток простеньких, степових,
Що вітром пахнуть вільним, і очами
Голубить їх, мов діточок маленьких,
В яких душа прозора, як вода
На плесі... (Прояснівши).
Так, вода прозора там...
Марта (пильно дивиться на неї).
Мар'яно, хвора ти, я бачу... Стій...
Голівка не болить у тебе?
(Прикладає до чола Мар'яні долоню).
Мар'яна (озирнувшись).
Ні...
А що я вас спитаю, Марто?..
Як я сюди втікла — в млині зостався
Мій дід старий, благенький, як дитина.
Не чули ви — живий ще він? не вмер,
Нудьгуючи за мною?
Марта
Ти про це
Не говори ніколи: пан не любить
І навіть згадувать заборонив.
Мар'яна
Чому заборонив?
Марта
Бо не про теє
Повинна думати Мар'яна. Нащо
Дарма тривожити і краять серце?
Тепера пані ти...
Мар'яна
Я мельниківна.
Марта
Була колись... Минулося...
Мар'яна
Я — Казка.
Густав мене так зве. Куди пішов він?
Чому так часто ходить?.. Щось мені
Так сумно, Марто... А Юрко в саду
Ще жалібніш співа, немов ховає
Своє він щастя. Так, то він хоронить
Своє кохання... Він любив мене,
А я... Скажіть, Густав мене ще любить?
Марта
Сама ти добре знаєш...
Мар'яна
А чому ж
Усе частіш од мене він тікає?
Марта
Клопіт йому чимало єсть без тебе.
Мар'яна
Не те... не те... Ох, чую, що не те?..
Нам люба Казка раз, удруге, втретє,
А далі вже і надокучить.
Марта
Ат!
Він інженір — і діла та клопіт
Занадто є у нього: ціле місто
Він тут спорудив у степу глухім,
То треба ж раду дать.
Мар'яна (запалившись).
Бодай .вона,
Огнем споруда тая пойнялась,
Коли нам застує вона любитись!
Марта (махає на неї руками).
Мар'яно, схаменись!..
Мар'яна
Бодай вона
Запалася навіки!.. Я одна
Зосталася б тоді у нього. Він
Тоді не кидав би мене саму
З нудьгою, смутком і думками, він
Не проміняв би...
Марта (підводиться).
Ти дурне верзеш:
Чи можна ж цілий вік йому сидіти,
Та бути нянькою тобі, коли
Десь кличе діло, служба і клопоти?
Дитина ти, зростала у степу,
І далі млину, далі греблі й річки
Не бачила ні світу, ні людей.