Лейбі лячно стало — де це бачено: їсть, як за себе кидає?! Тут уже і Сара з дітьми виглядає: що це за біда — так і програти недовго!
А Пудик уже оселедцем по столі возить — тільки луску випльовує! Лейба бачить, що горе йому, та давай Пудика клясти-проклинати, щоб роботу його тяжку перебити:
— І куди ти його пхаєш, як у мішок?! Що ти його жереш, як свиня? Куди воно тобі дівається? Хіба можна, щоб людина так глитала?!
Уже і Сара з дітьми Пудика клянуть на чім світ стоїть:
— А щоб ти вдавився, дурний мужик! А щоб тебе підняло, перекрутило та об землю гепнуло!
Пудик не слухає та оселедець дотереблює. Уже і хвостика вжував! Лишилося ще сіно. Тут Лейба трошки заспокоївся, бо де це бачено, щоб людина сухе сіно жувала, та ще й такий великий жмут?
А Пудик дістає з кишені кремінь і кресало — як викреше вогню, як підпалить те сіно! Спалахнуло воно, вмить попелом стало — Пудик тоді його гарненько зі столу язиком злизав!
Лейба з досади і каже Пудику:
— Щоб тобі від тої їжі та черево луснуло!
А Пудик і відповідає:
— Черево не дерево — далі сорочки не піде!
Перехитрував-таки Пудик корчмаря, довелося Лейбі віддавати одежу дядькам, а Пудику — червінця.
Коли б ми так до роботи, як до їжі та гулянки, то багатших за нас не було б на цілому світі! А горілці — цур та пек.
Як їв — то впрів, а як робив — то змерз!