Казка про жарт-птицю...

Нестайко Всеволод

Здрастуйте, любі друзі! Сідайте зручніше, будь ласка. Розкажу я вам зараз казку, Розкажу вам казкову билицю Про чарівну Жарт-Птицю.

Слухайте!..

Десь — не тут, колись — не тепер, за широкими морями, за високими горами, на казковій землі жили собі, були собі казковий дід Мудрило і казкова баба Лагода.

Своїх казкових дітей вони не мали. І взяли вони собі на виховання сімох звичайнісіньких неказкових хлопчиків.

Дуже любили дід Мудрило і баба Лагода своїх синів. Та й справді гарні були хлопці — кароокі, чорноброві, ставні, веселі й кмітливі. Любили й пестили їх дід та баба. Догоджали, як тільки могли. Особливо баба.

Ні за холодну воду не давала братися — все за них робила.

— Нехай! Вони ж діти! Вони ж маленькі! Їм же важко. Нехай!

Дід часом хмурився, але не сперечався з бабою — аби не подумала, що він їх менше любить.

Звикли брати, що їх люблять-голублять, що про них дбають, що їм усе кращеньке, що для них — хоч зірку з неба. Безтурботно їм жилося в казкового діда Мудрила і казкової баби Лагоди.

Та минав час. Повиростали хлопці. Стали парубками.

От покликали якось дід Мудрило й баба Лагода синів і кажуть:

— Сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми вже постаріли, знесиліли й посивіли. Хочемо йти на пенсію. Будемо жити собі на горі Спокою, читати книжки і дивитися чаривізор… Віднині ви самі мусите про себе дбати… Та напослідок виконаємо будь-яке ваше прохання. Просіть усе, що хочете. Але пам'ятайте — ми можемо виконати лише одне прохання кожного з вас. Тільки одне. Отож подумайте гарненько. Не поспішайте. Не легковажте. Глядіть, щоб того, що попросите, на все життя вистачило.

Перезирнулися хлопці, сіли — задумалися…

— О! — зробив рота бубликом перший. — Придумав! Хочу бути чарівником! Чарівником-Будівником! Казкові палаци будувати хочу. Щоб тільки махну рукою — і вмить казковий палац стоїть.

— О! — і собі зробив рота бубликом другий. — І я! Теж хочу чарівником. Чарівником-Садівником. Щоб тільки поведу бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.

— О! І я!.. О! І я!.. О! І я! О! І я!.. — наче ціла в'язка бубликів розсипалася — всі захотіли бути чарівниками.

— А чи добре ви подумали? — питає дід Мудрило.

— Добре! — відповідають сини.

— Чи не передумаєте потім? — вдруге питає лід Мудрило.

— Не передумаєм!

— Чи не будете жалкувати? — втретє питає дід Мудрило.

— Отаке! Чого ж жалкувати?! — відповідають сини. — Стати чарівниками і ще жалкувати! Ха!

— Ну нехай уже так буде, як вони хочуть! Нехай! — сказала баба Лагода.

— Що ж! Гаразд! — сказав дід Мудрило. — Хай буде по-вашому. Лягайте, синочки, спати. Вранці прокинетесь уже чарівниками. А тепер прощавайте. Здорові бувайте. Нас не забувайте.

Запрягли дід і баба воза, поклали на нього своє манаття і поїхали на гору Спокою.

А брати повечеряли, почистили зуби, помили вуха і повкладалися спати.

Вранці попрокидалися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Стали — дивляться один на одного: як воно там — чарівники вже чи ні. І кожному лячно першому починати — а що, як не вийде. Ніколи ж не чаклували ще у житті.

Нарешті старший одважився, повітря повні груди набрав, проказав чарівне заклинання:

Майна — віра!

Віра — майна!

Хай палац

Зросте негайно!

Потім рукою тільки — мах! — і присів, замружився… Гур-гуррр! — наче гора з неба звалилася. І постав перед братами новісінький казковий палац — тільки цемент од струсу куриться та шибки дзеленчать.

Здивовано-радісно перезираються брати, а тоді я-ак крикнуть хором:

— Уррра-а-а!..

Аж захитався палац.

Стали брати чарівниками. Перший, як ви вже знаєте, Чарівник-Будівник. Махне рукою — і вмить казковий палац стоїть.

Другий — Чарівник-Садівник. Поведе бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.

Третій — Чарівник-Годівник. Цей мав скатерть-самобранку. Як розстеле скатерть зранку — їжте, пийте всі, хто хоче, до самісінької ночі.

Четвертий — Чаклун-Красотун. З будь-якої потвори гидкої міг прекрасну зробити принцесу.

П'ятий — Одівець-Кравець. У чудові модні шати міг він цілий світ убрати.

Шостий — Майстер-Видумляйстер. Цьому варто забажати і — негайно буде мати різні ловкі апарати, хитромудрі автомати, що робитимуть за тебе геть усе, що тільки треба.

Ну а сьомий — то Літун-Плавець-Ходило. Він завідував летючими кораблями, чоботами-скороходами, килимами-самольотами, горбокониками та іншим казковим транспортом.

Радіють брати-чарівники, захлинаються:

— От молодці батьки наші!

— От удружили!

— От догодили!

— Ну, тепер не пропадем повік-віки!

— Тепер житимемо!

— Побудуємо місто Непрацюй-Веселись.

— І будем жити, не тужити, цілий день радіти, нічого не робити.

— Правильно!

— Абсолютно!

Так і зробили. Побудували місто Непрацюй-Веселись. Кожному братові — окремий палац. З басейном. З садом золотих яблунь. З чаривізором. З чарифоном. З безліччю хитромудрих апаратів-автоматів, які все геть-чисто роблять. А посередині для всіх — здоровенницький Палац Розваг, де різні ігри, атракціони, кімнати сміху, штучний каток-ковзанка, бібліотека, тир і тому подібне.

Побудували брати-чарівники місто Непрацюй-Веселись. Влаштували новосілля. Раптом задзвонив чарифон. Узяли брати трубки, попритуляли до вух — слухають:

— Алло! Синочки-голубочки! Здрастуйте! Це ми, ваші мама й тато. Як ви там? Як поживаєте?

— Привіт! — радісно загукали брати-чарівники. — Драстуйте, мамашо! Драстуйте, папашо! Як живемо? Живемо здорово! Радіємо — не сумуємо! Любий татусю! Ненька рідненька, дякуємо красненько! Спасибі вам величезне! Цілуємо, обіймаємо, жодних претензій не маємо! Салют!

— От і добре! От і прекрасно! Дуже за вас раді! Бувайте здоровенькі! До побачення!

І поклали трубку.

Минуло новосілля.

Попрокидалися брати-чарівники, повмивалися, зарядку зробили, поснідали, посідали — один на одного дивляться:

— Ну, що будемо робити, хлопці!

Руками розводять — не знають. Нуднувато якось.

— То що, може, у Палац Розваг?

— Гайда!

Пішли у Палац Розваг. Ходили-ходили… З Майданчика Атракціонів у Кімнату Сміху. З Кімнати Сміху у Зал Веселих Ігор. Із Залу Веселих Ігор ще далі…

Тинялися-тинялися… Не хочеться… Не регочеться… Не грається… Не читається… Нудно.