Як циган чхне, то і всі за ним чхають, як спіткнеться — усі за ним спотикаються. Усі перед ним спини гнуть, мало ноги не цілують. Добре цигану жилось у царях москальських: хоче — Туреччину воює, хоче — Польщу, хоче — Персію, а хоче — Кавказ. Солдатів багато — все не закінчуються. А всі тільки "Гуря!" кричать та дивляться, куди далі йти воювати.
Бенкетує циган, гуляє, а люди бідні ходять, голодні обідрані, лахами трусять, а придворним і байдуже — все палаци будують. Так уже їх наліпили, що до тої річки Неви людям і не доступитися — аж до Обухова добудували. Дужче всіх таємний радник старається, краде, багатіє та все цигану на підпис укази носить. А той хрестика поставить, та й по тому — все одно читати не вміє. Так тими указами пів-царства Москальського придворним та генералам пороздавав — не жалко, бо ж на дурничку дісталося.
Поцарював циган, поцарював, а далі сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема де каші з казанка поїсти, димом приправленої, нема з ким пісні циганської заспівати, — кругом тільки лакеї кланяються та його вихваляють. Хоч знов Мару-Поторочу клич, та де її найдеш, хоч і цар.
Набридло циганові каміння коштовне та палаци муровані, набридло лакейство та мова чужа, набридли страви заморські та вбрання золоте. Від цілунків генеральських вже й задниця попухла. Нудить світом бідний циган: все йому сорочка його червона ввижається, та степ, та дядьки сабадаські зі своїми розмовами, та багаття у таборі циганському, та зорі у небі нічному над Гірським Тікичем.
Уже б і радий циган драпонути із царства того, та зась! Що він не робив, що не казав, як не доводив, що він не цар, а циган, — придворні усе радіють:
— Каково наш царь-батюшка шутіт!
А туман кругом Романа усе густіший стає. Куди Роман не йде, навкруги лакеї, пани та солдати, ніяк і не втечеш — не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував уночі, та далі Твері не забігав — скрізь на лакеїв та панів попадав. Тут же його впіймають, кланяються, у ручку та ще кудись цьомають, та назад до палацу попід руки ведуть.
Та ось одного разу іде Роман із купою придворних по столиці, зернятами заморськими плює. А придворні все те в хусточки складають, та ближче до серця пхають, а як же — з рота самого царя-батюшки! Та ще й вихваляються один перед одним, у кого більш заслиняне. А ще як на когось кісточкою поцілить, то тому всі заздрять — ото вже онукам розказувати буде!
Аж дивиться Роман — наші чумаки сабадаські до Петербурга добилися. Ячмінь привезли і коней на продаж пригнали. Як побачив Роман гнідого коня, як затрусився! Кинувся до нього, за шию обійняв, пальці у гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню циганську, яку в Сабадаші співав. Придивилися дядьки наші до царя:
— То ти, Романе?
— Та я ж, я! — закричав циган.
Тут де не взявся вітер, туман розвіявся, і всі побачили, що то ніякий не цар, а циган Роман. А той зрадів, корону царську з голови зняв і у придворних пожбурив. Підняло його, закрутило, догори ногами перекинуло і назад на Вкраїну понесло — до табору циганського.
А придворні, лакеї, пани та солдати тільки "А-а-а!" і встигли закричати. Відтоді москалі так усе через "А" говорять.
Сів циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на коней і засміявся. Бо найбільше щастя для людини — то воля!
І чого ото на царство пхатися, ніби там медом помазано? А так люди добром згадають: "Ото лепські підкови циган кував! А цар з нього так був — ледащо!"