— Звичайно, — поспішила відповісти прекрасній Люцина.
І я їй не повірив.
І ось я йшов по вузькому штреку саме в той день, коли в шахту спускатися не можна. Почалася весна. Через день, а може, раніше судини ріпи почнуть помпувати вгору воду і соки. У такий період шахта закривається, з неї вивозять устаткування, і, поки не припиниться ріст пагонів, у нас відпустка. Зазвичай вона триває тижнів два-три. А цей божевільний ентомолог, замість того, щоб почекати місяць, кинувся сюди сам, без скафандра, у пошуках якихось лялечок.
Виявилось, я йду правильно. Я повідомив Родрігесу.
— Хуане, тут лежить розітнута поспішайка. Він тут проходив.
Поспішайка була страшненькою на вигляд, такі нам часто зустрічалися, ми до них звикли, з їх важких, виблискуючих жвал хлопці робили ножі та інші сувеніри. Я сам привіз якось Люцині такий ніж. Вона його тут-таки викинула, як дізналася, що це жвали якоїсь гусениці.
Зайти він далеко не міг. Я був у черевиках, які не дуже ковзали по липкій підлозі, я знав, куди йти, нарешті, я не шукав нічого, окрім Теодора, і не досліджував гусінь дорогою.
Йти ставало все важче. Із стелі падали краплі, кожна наповнила б склянку солодким соком, під ногами хлюпало. Стіни штреку прогиналися під натиском води. Ріпа гула, радіючи весні. І десь у цій липкій безодні бродив Теодор, причому з кожною хвилиною його порятунок ставав все більш проблематичним.
Назустріч мені повзли і бігли личинки, плоскотіли, манги, поспішайки, сунички — все ті жителі ріпи, що влітку не виходять назовні, відсиджуються всередині, на безкоштовному харчі. Біженці йшли суцільним потоком, прагнучи відійти якнайдалі від центрального стовбура. Вони-бо вже знали, коли їм слід тікати. Я розсовував їх черевиками. Велика чорно-оранжева леопардова манга підвела голову і здивовано подивилася мені услід, подумавши, певно: от дурень, куди йде? Звідти наш брат підземний житель живим не повертається.
Я розраховував відшукати Теодора в порожнині, але знайшов там лише сліди його недавнього перебування. Одній зі стін він завдав декілька порізів ножем, немов щось виколупував з неї. Потім він, певно, просунувся до діри. Ось цього робити було не слід. Я відразу повідомив про це Родрігесу:
— Справа кепська, він вирушив далі.
— Ого, — сказав Родрігес і замовк.
Я розумів, чому він мовчить. Обов'язок начальника наказував йому тут-таки викликати мене назад. Але і цього він зробити не міг — це означало погубити Теодора.
Діра вела в одну з живильних судин ріпи. Це були вертикальні тунелі, якими й надходила вода до паростка. Мені доводилося туди лазити в хороший, сухий період, і то ці колодязі, в яких завжди сиро і жарко, не викликали бажання до них повертатися. Ми ретельно наносили їх на план шахти, щоб не вийти до них штреком. Внизу, в глибині, погойдувалася вода. Тут терпляче чекали свого часу виповзти на світло мільйони всіляких потвор. Вони роїлися у чорній воді в такій кількості, що вода здавалася живою. І це було в сухий час. Що там коїться зараз, мені й думати не хотілося. Але Родрігес мовчав, а це означало, що мені все-таки доведеться туди йти.
— Вирішуй сам, — сказав він. — Скафандр у тебе надійний.
"Ну й негідник", — подумав я про свого начальника. Це в мені бушувало боягузство. І нічого я з ним вдіяти не міг. Тільки я був упевнений, що Люцині про це нічого не розповім.
І я пішов до діри.
Я всунув голову всередину. Врахуйте, що я був у скафандрі, рятувальному скафандрі, якому майже нічого не страшно. Теодор же вирушив у цю подорож у простому комбінезоні. Вода підійшла вже до самого краю отвору. До неї залишалося метрів десять, не більше. Стовбур, метрів шість в поперечнику, був заповнений такою кількістю живності, що мені закортіло зажмуритися. Ці тварюки кишіли у воді, покривали в декілька шарів стіну, копошилися, святкували своє швидке звільнення. Тут усе було живе, повзуче, румигаюче, а на тому боці стовбура, метрів на п'ять нижче від отвору, притиснувшись до стіни, висів на льодорубі вкритий комахами мій Теодор.
— Ви живі? — здивувався я, освітивши дивака ліхтарем.
— А, це ви, — відповів він буденно. — Я скоро впаду. Ви не могли б мені допомогти?
Допомогти? Допомогти йому було неможливо, про що я повідомив Родрігесу, після чого загнав перший гак у щільну тканину ріпи і виліз у стовбур. Мене відразу ж обліпили його мешканці, хоча, на щастя, прийняли за свого і ворожості не проявляли, але поступатися мені сидячими місцями на стінках тунелю не мали наміру.
— Тримайтеся! — крикнув я Теодорові, і тут-таки мені довелося опустити забороло шолома, тому що якась грайлива суничка вирішила зі мною подружитися і пожити трішки у мене на щоці.
Потім пам'ятаю, як, розштовхуючи "глядачів", я загнав ще один гак. На третьому я кинув погляд униз і побачив, що вода підібралася вже до ніг Теодора. Йому, хоч він і був самовідданим дослідником, стало не по собі. Води ж бо як такої видно не було, це був компот із живності. Теодор спробував підтягти ноги, гримнувся і відразу ж зник у цьому місиві.
— Я пішов! — чомусь повідомив я Родрігесу і, зажмурившись, з огидою пірнув услід за Поляновським.
Я схопив його, спробував обняти, щоб витягнути його голову на поверхню, і в ту мить трапилося найжахливіше: почався Струм. Ріпа заревіла, увімкнувши всі свої насоси, і вода пішла, набираючи швидкість, угору. Подальше я якось призабув...
У цей час вгорі зайнявся світанок. А оскільки багато хто в космограді знав, що наша ріпа одна з найбільших, навколо неї зібралося чоловік сто, які з нетерпінням очікували, коли перший промінь сонця визирне з-за небокраю. Всі знали, що це буде сьогодні.
І ось, як тільки розвиднілось, величезний горб, всипаний сухими галузами і шаром мертвого листя, почав поволі спучуватися — це був грізний і нездоланний рух життя, немов богатир, що проспав під землею сто років, вирішив виглянути назовні і подивитися, що роблять тут непрохані ліліпути. А ті відсунулися подалі від горба і ввімкнули камери. Родрігеса серед них не було, Родрігес сидів біля пульта управління підйомником і слухав, як гарчить вода у венах ріпи.
Через декілька хвилин пролунав гуркіт розірваної землі, і, розкидавши на декілька метрів хмиз і листя, груддя породи й каміння, із землі з'явився перший паросток. Не з'явився, а вирвався, мов меч, що прорвав завісу. Ми завжди кажемо — "паросток", і можна подумати, що він невеликий. А паросток — це зелений палець діаметром трохи менше тридцяти метрів. І росте він зі швидкістю три метри в секунду. Ось для чого потрібно стільки води, соків і поживних речовин, щоб його народити на світло. Через хвилину це вже був не паросток, а пук напіврозгорнутого листя заввишки в півтори сотні метрів. І такі паростки, трохи менші, більші, більш розлогі і менш розлогі, вилазили по всій долині, і, немов за помахом жезла могутнього чарівника, ця безплідна, сіра земля перетворювалася на пишний, яскраво-зелений ліс... І відразу ж перші жителі цього лісу, що прорвалися вгору разом з паростком, почали обживати свої будинки, жерти листя, полювати на собі подібних, пити нектар квітів, що розкривалися, і виблискувати крилами під сонцем.