Казка про пихатість

Сторінка 2 з 2

Андієвська Емма

— Чи ви, бува, не помилилися, узявши мене за когось іншого? — несміливо зауважив віслюк, який успадкував не таку вже й кепську вдачу і якому стало ніяково за надто відверте вихваляння, оскільки ніхто в його роду не втішався високим походженням. Але баракуда відповіда, що вона ніколи не помиляється, на те вона й баракуда, і це остаточно добило пухи всім віслюковим сумнівам.

— Раніше, коли я справді докладав зусиль, щоб догодити своєму господареві, мене тільки періщили канчуками й лаяли, а тепер мене скрізь вшановують,— міркував віслюк.— А коли когось так вшановують, у тому щось мусить бути,— і віслюк уперше перейнявся повагою до самого себе. А перейнявшися повагою, одразу ж відчув, що похвала й справді заслужена.

— Як ти гадаєш, чи це правда все те, що про мене кажуть,— про всяк випадок ще спитав віслюк мушлю, свою невтомну супровідницю, але тому, що віслюк був її рятівником та ще й гостем, якому не випадало виголошувати неприємних речей, то мушля промовчала і, вдавши, що не почула віслюкової зауваги, повела його далі до тих морських тварин, які вперше в житті бачили чотирикопитне створіння.

А що морському царству, хоч і скільки віслюк мандрував із мушлею, все ще не видно було ні кінця, ні краю, і кожний з морських насельників від кита до інфузорії, що подибував віслюка, пам'ятаючи наказ володаря води гідно пригостити суходільного гостя, мірою своїх можливостей вшановував віслюка, то невдовзі віслюк так призвичаївся до вихвалянь і вшановувань, що й сам повірив у свою надзвичайність. "Коли всі так вихваляють мене,— подумав віслюк,— а як відомо, без причини нічого не буває,— то напевне я й справді істота, якої ще земля не носила".

І щойно він виснував цю думку, як у ньому одразу ж з'явилося бажання перебрати над усіма морськими мешканцями владу до своїх рук, оскільки мірою того, як бажання вбиралося в колодочки, віслюкові дедалі більше відкривалися очі, внаслідок чого він і став помічати, що навколо нього панує далеко не такий порядок і злагода, як це йому спочатку привиджувалося.

— Чи не здається тобі,— мовив віслюк до мушлі,— що ваш володар води кепсько впорується зі своїм завданням і вже час обрати ліпшого заступника?

Але мушля й цього разу нічого не відповіла, вирішивши, що, може, це в віслюка, непризвичаєного до морських глибин, трохи пішла голова обертом, і тому не варто надто поважно брати до серця його зауваги.

Однак цього разу мовчанка мушлі не сподобалася віслюкові, і він вигукнув:

— Я тобі врятував життя, а ти досі, на відміну від усіх твоїх співвітчизників, ні пари з уст. Може, ти ще скажеш, що я віслюк, а не шляхетний кінь, як це запевнила мене сама баракуда?

— Гм,— закашляла мушля, яка не хотіла ні брехати, ні ображати свого рятівника, постерігши, що обтічні правила морської поведінки сповнили віслюка пихою.

— Ввічливість,— спробувала пояснити мушля, та віслюк не дав їй скінчити.

— Я бачу, що тепер мені самому треба діяти. Досі я не знав, хто я, але тепер я знаю. Веди мене негайно назад до трону володаря води! — зажадав віслюк.— Ти єдина, що не вшанувала мене, і я не годен витримувати твоєї чорної невдячності. Крім того, я мушу дещо вияснити володареві води, який вочевидь засидівся на своєму місці.

Мушля відкрила була рота, щоб пояснити, що вона йому не ворог, однак переконавшися, що віслюк не абияк гнівається, стрималася й, стенувши плечима, хутенько повела віслюка до трону володаря води.

— Ну, як справи? — здалека спитав володар води.

— У вас тут самі непорядки,— вигукнув віслюк,— які я прийшов направити. Почнімо з мушлі, яка образила мене неповагою. Вона єдина, що не визнала мене за коня, і за це її треба суворо покарати, бо завдяки їй мені нема місця на землі.

— Який же ти віслюк! — засміявся володар води.

— Я не віслюк, а кінь, і вам давно пора звільнити для мене трон,— розгнівано проревів віслюк, вже бачачи себе на чолі всіх морських підданців.

Однак ще не встиг він докінчити й першого речення, як відчув дужий удар в зад і опинився на березі на власній морді, на якій з розгону ще кілька кроків проїхав по вологому піску, перш ніж остаточно прочумався.

— Як ви посміли, невдячні! — простогнав віслюк, важко підіймаючися на рівні ноги.— Ніколи вони не знайдуть володаря ліпшого від мене. І, властиво, у цьому винна лише мушля, яка не схотіла побачити в мені коня.

— Шкода,— обізвалася мушля, яка лежала неподалік на вологому піску, на який уже набігала хвиля,— що я не годна переконати тебе в протилежному, бо ж ти мене не слухаєш. Єдине, що я тобі наостанку пораджу, це те, що твоя віслюкова душа подобалася мені набагато більше, ніж коняча. Але тепер тому нічим уже не можна порадити, хіба що в наступному житті.