Недовго роздумував Зореносець. Вийняв меча із піхви і шулікою налетів на солдат в. Махнув мечем направо, махнув ним наліво — і гарбузами покотилися ворожі голови.
Що вже дякували люди Зореносцю за своє спасіння! Хоч вони й іншого племені були, хоч не все второпав, що йому казали, та зрозумів одне: на землі царя Нелюда не краще живеться народу, як на його завойованій ворогами батьківщині.
Коли дізналися люди, куди йде відважний юнак, то почали просити не занапащувати молоде життя, бо у дрімучому лісі ні ворону перелетіти, пі мінні перебігти.
Попрощався Зореносець з добрими людьми, розпитав у них дорогу і вітром буйним полетів рідного батька, отамана народу волелюбного Світозара з кайданів, а неволі визволити.
Летів день, летів два, аж на третій до дрімучого лісу добився, що стояв темною стіною. Дерева височенні та здоровенні та гуділи голосами дикими. Тільки наблизився полісу Зореносець, як налетіла на нього і тисяча, а може й більше вовків. Та юнак не розгубився, хоч спершу і морозом війнуло по тілу.
20
Миттю витягнув із піхви меча, махнув направо, махнув ним наліво — і мертвими попадали звірі.
Увійшов Зореносець у ліс темний, у ліс непроглядний, а там на зустріч йому велетенські змії піднялися, страшні вовкодави пащі чорні пороззявляли. Та всі виють, та всі сичать, та гавкають якось не по-собачи, не по-вовчи.
Як махнув Зореносець мечем направо, як махнув ним наліво — і попадала без голів уся нечисть лісова.
Йде пралісом юнак один день, йде другий, аж на третій побачив скелю високу і на ній п’ятсотлітнього дуба. Тисяча воїнів нелюдових кинулась на хороброго. Як махнув Зореносець мечем направо, як махнув ним наліво — і мертвими попадали нелюдові солдати.
Підійшов юнак до залізних дверей, а на них аж три пулові замки висять. Ледь торкнувся їх мечем — як з гуркотом попадали вони на землю, і розчинилися двері товсті-претовсті. Увійшов до страшної темниці, а там — другі двері, а за ними треті. І на кожних по три пудових замки висять. Попадали замки пудові, порозчинялися двері залізні від дотику меча святого.
Все нижче і нижче спускався Зореносець у підземелля. Нарешті почув стогін.
— Тату, де ви?! — гукнув щосили, аж луна покотилася підземельними печерами.
— Ми тут, сину мій! — почулося десь із низу.
Щодуху помчав на той голос Зореносець. У глибокій ямі, куди ледь просочувалося зверху світло, на кам'яній долівці лежали отаман Світозар і його вірні побратими — Хоробрі з Найхоробріших. Вони були міцно зв'язані товстими залізними ланцюгами.
— Тату!
— Сину!
21
Махнув Зореносець мечем по ланцюгах залізних — і з передзвоном спали вони із в’язнів. Обнялися батько з сином, гримі поцілувались і пішли з того нелюдового пекла на волю.
Розповів Зореносець про чорну зраду Попихача, про катування людей царем Нелюдом.
Як почули про те Світозар і Хоробрі з Найхоробріших, то вітром буйним налетіли на царський палац, розправилися з Нелюдом, порозганяли царедворців, жандармів і воїнів. Народ Нелюдового царства, відчувши волю, з корінням винищив усіх кровопивців.
Попрощалися отаман Світозар, безстрашний 3ореносець, Хоробрі з Найхоробріших з людьми простими і добрими, побажали їм щастя та всього найкращого у житті і вітром буйним на рідну землю полинули.
У палаці Попихача саме грала музика нелюдова. пили та гуляли зрадники і різні перевертні, що зібралися з усієї поневоленої землі народу волелюбного.
Як побачив Попихач отамана Світозара, то мертвим звалився біля столу. А Зореносець як махну в мечем направо, як махнув ним наліво — то вся зрадницька нечисть трупами смердючими стала...
Підпалив отаман Світозар кам'яницю Попихача і вигукнув:
— Вогнем нищити зрадників і перекинчиків! Щоб і сліду на нашій землі від них не зосталося!
Заспівав вільний народ волелюбних пісень і почав знову працювати на себе. І полинула добра слава по білому світу про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про славного отамана Світозара і його відважного сина Зореносця.
23
Вічною ганьбою викрилися імена підступного царя Нелюда, зрадника Попихача, різних запроданців і перекинчиків, які правдою служили завойовникам.
А святе чудо-дерево Мова розрослося на всю священну гору, своїм вершечком до синього неба, до ясного сонця потяглося. І видно було йому з колишньої землі нелюдової таке ж пишне та зелене древо Мову, що своїм вершечком до синього неба, до золотого сонця тяглося.
І зажили народи у злагоді й дружбі, як годиться добрим і чесним сусідам.
Дунаївці— Хмельницький.
1942. 1960, 1983 рр.