— От ви про що!.. Про нуждиі Нужди у всякого є: кому хліба, кому до хліба, кому солі, кому дьогтю...
— Се не громадські нужди! — перебив його єнорал.— Ви мені таку скажіть, щоб усім щеміло од неї!
— Отаку! Таких найбільше єсть. От хоч би й рекрутчина сама: од неї всім щемить — і батькові, й матері, і сестрі, й братові, і жінці, й дітям. Коли од неї визволите, за се вам і дітям вашим од усіх нас навіки буде дяка!
— Се не моя воля! — одповів сердито єнорал.— Про се нічого й речі знімати!
Цимбалистий тоді знову своє:
— Вже, пане єнорале, де свербить, там і почешеш, де болить, там і торкнеш. От би й од податків треба пільги, й од одбутків...
Бачу я, що Цимбалистий от-от на самий пень наїде, та вже й киваю й моргаю на нього, а він не йметься, мне язиком, наче баба лемішку в макітрі... Ну, думаю, тільки ти мене підведи під млин, я тобі очі промию... Я ж собі про який млин? Се так говориться, коли хто не до ладу язиком меле, а на-віжений Євтух і справді з'їхав на млин!
— От,— каже до єнорала,— і на мливо в нас, крий боже, яка веїлика нужда! Влітку вітри сплять, вітряк не повернеться, вергай жорнами!
Єнорал на те:
— То тим, що у вас вельми низькі вітряки. Будуйте на високих стільцях, у чоловіка заввишки, он як на Литві.
Цимбалистий знов попустив язика:
— На Литві, паночку, і хрущ — м'ясо! Литвин і дме, й кує, й шиє, й пере, а спитайте в нього — то й не тямить, що робить. Ми не Литва. Нам би треба водяного млина... І річка у нас є, й на воду вона багата.
— То річка казенна! — перебив окрулсний. Цимбалистий і тут не змовчав:
— Зроду-звіку — божа вона! Єнорал наче зрадів:
— Бачу, що се справді у вас велика громадська нужда. Добре, буде у вас млин!
На коней і поїхав.
Я перехрестився обома руками та подякував Всевишнього, що не вмився юшкою й зуби цілі.
Минуло літо й осінь. Саме якраз на Водохреще г мчить нечистий приказ: людей і підводи постачити, дерево вивозити... Казна будуватиме на нашій річці млин!
Он воно що вийшло з тої сириці, що Цимбалистий жував! Що ж?.. Добрий млинок — божий дарок! Тільки смуток його знає: хто правитиме тим млином?
— Хтось од царя,— каже писар,— коли казенний млин, то вже не інак, як так.
Еге! А людям доки що мороки прибуло: своє кидай, а на казенну роботу йди!.. Та вже ж! Не можна й казні не помогти: хто ж на неї й робитиме, коли не ми?
Вивезли дерево. Навесні, на саму похвалу 4, приїхав окружний, німця якогось привіз до нас і каже:
— Отеє той, що млин будуватиме, так слухайте його, робіть, що скаже!
Заходився німець коло млина. Нагнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися, за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається... Кажу я німцеві:
— Щось воно тому млинові наче боком лізе...
Він засунув у зуби люльку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої сліпаки, наче собачка в човні. А я знов до нього:
— Клітка крива... Палі нерівно повбивали — камінь об камінь чіплятиме!
А він на те:
— Цень-день-телевень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете,— тільки й уміє: "карош", "карош". А що воно за "карош" — не знаю я. Бачу, що з нього тами майстер, як з мого теляти стрижча!
Він то й раднійший косити, та нема кому коси носити... Бачу, так що ж, коли "карош, карош!"
Мовчу. Думка в мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду... Цур йому!
Спорудили той млин. Люде раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала... "Тепер,— кажуть,— жорна за двір!"
Саме ото перед дев'ятою п'ятницею5 в середу й пустили той млин уперше. Гуде! Страх як гуде — немов чотири вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки шеретує.
Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик,— бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а шеретоване зерно, похитав головою, губу одкопилив та й гукає:
— Заставте воду! Спиніть млин, треба камінь осадити! Осадили.
— Пускай!
Пустили, камінь об камінь як черкне, як заскиглить! Господи, твоя сила! Десь, мабуть, у другому селі чутно було...
— Застав! Застав! — знов репетує.
Ходить німець біля скрині, смокче люлечку, а не знає, що діяти. Я бачу, та мовчу. А люде зараз на глум всячину видумують:
— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:
— Салом каміння підмазати!
— Не салом, а коли б смальцем із жар-птиці! Той знов глузує:
— Смальцем поскоромиш, а от коли б медом!
— Та ще коли б тим, що з папороті бджоли наносили!
А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті втретє пустив. З-під каміння аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, а розчину б стало. І те гаразд.
Узяв німець коней та в округ.
За кілька день вертає до нас, окружного везе й комісію.
— А що старшина? Добрий млин? — питається в мене комісія.
Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють,— та не моє діло; а вголос, смикнувши думкою, я сказав:
— Добре буде, як добре молотиме.
Окружний набрав з скрині борошна в жменю й питається в мене:
— Се він молов?
— Все ж ніхто як він.
— Нащо й ліпше! Пречудесно! Наче на сито просіяне, хоч паску печи!
Він борошно хвалить, а комісія каміння, й кажуть: —
— Се такий млин! Такий млин, що й не сказати!
— Так і треба! — каже окружний.— Бо й грошей же велику силу в нього впхали!.. Як на твою думку, старшина, що млин коштує?
— Святий його знає! — кажу.— Коли б на свої гроші, то б і знав, а то на казенні... Та ще за німецьким приводом!.. Се вже велика рахуба...
— Одначе, як гадаєш?
Я сюди-туди, як би його не вскочити в напасть,— кажу:
— Мабуть, за тисячу перескочило...
— Тю-тю! Голова! Насилу в п'ять обійшлося! Похвалили млин і поїхали, й німець той з ними. Тільки ми
його й бачили! Хитрий Лембик! При комісії не пустив млина!
На Полупетра 6 посвятили млин, звісно, щоб куций, буває, не шкодив. На посвятини приїхав помічник окружного. Він і каже:
— Тепер нехай громада приймає млин на свої руки та мірошника вибере.