Та нудно днів минають хвилі
Для тих, хто любить бою спів,
Не раз веселу гру дозвілля
Спиняла гостра гра шаблів.
В бенкеті в шумному розгоні
Не раз холодний сталі гнів
Стинає голови рабів,
І діти плещуть у долоні.
Та бранець холодно сприймав
Цю гру веселощів криваву.
Колись, закоханий у славу,
Жагою смерті він палав.
Невільник честі благородний,
Не раз він бачив свій кінець,
В дуелях гордий і холодний,
Грудьми стрічаючи свинець.
У думі похиливши чоло,
Не раз він, може, пригадав
Товаришів веселе коло,
З якими він бенкетував...
Чи в даль думки його летіли,
В ті дні, що цвіт надій згубили.
Чи він за ними жалкував,
І серце рвалось у відчаї,
Чи люду дикого звичаї
Він просто так спостерігав —
Ховав у серці він глибоко
Всіх почуттів своїх сліди,
Його чоло бліде й високе
Було безхмарне, як завжди.
З його спокійної ходи
Грізні черкеси дивувались,
З одваги, вартої хвали,
Життя юнацьке берегли
І потай здобиччю пишались.
ЧАСТИНА II
Ти їх пізнала, діво гір,
Пориви серця, голос крові,
Твій молодий невинний зір
Був повний радості й любові.
Коли твій друг у тьмі нічній
До тебе припадав устами,
Палкої сповнений нестями,
Ти забувала світ земний,
Ти говорила: "Бранче милий,
Розвесели свій зір похилий,
Схились лицем мені на грудь,
Свободу й край батьків забудь.
Ладна я жити у пустині
З тобою, любий між усіх!
Кохай мене; ніхто донині
Не цілував очей моїх;
До мене, стишуючи кроки,
Юнак стрункий і чорноокий
Ще не скрадався в тьмі нічній;
Я серце горде і жорстоке
Являю їх юрбі палкій.
Лиху свою я знаю долю:
Дівочу потоптавши волю,
Мій батько й брат давно хотять
Мене за золото продати;
Та їх зумію я вблагати —
Чи трутизну гірку дістать.
Якась незнана, дивна сила
Мене до тебе притягла,
Щоб буть з тобою, бранче милий,
Я все б на світі віддала..."
Але на дівчину з журбою
Дивився бранець молодий
І, думи сповнений тяжкої,
Він слухав слів потік палкий.
Він марив у якійсь тривозі
Про дні, що одцвіли колись,
І раз нестримно полились
З очей його гарячі сльози.
Лежала в серці, як свинець,
Любов без щастя й сподівання,
І юній діві під кінець
Він розповів свої страждання.
"Забудь мене: не вартий я
Твого палкого почування.
Хай іншому віддасть кохання
Душа захоплена твоя,
Його любов тобі замінить
Печальний холод мій, повір,
Він буде вірний, він оцінить
Твою красу, твій милий зір,
Цілунків ніжних поривання
І пристрасть полум'яних слів;
Без оп'яніння, без жадання
Мій молодечий вік одцвів.
Сліди нещасної любові
Закрили щастя юнакові;
Облиш мене; та пожалій
Мене в журбі моїй тяжкій!
Нещасний друже, друже щирий,
Чому тебе я не зустрів
Тоді, як ще не стратив віри
І мрії чарівні любив?
Та пізно. Щастя золотого
Вже не зазнать мені тепер;
Твій друг чужий уже для всього.
Для ніжних почуттів умер.
Як тяжко мертвими устами
Цілунки огняні сприймать
І очі, сповнені сльозами,
Холодним усміхом стрічать!
З душею, що запала в тугу,
Під гнітом ревнощів жахних,
Так тяжко думати про другу
В обіймах пристрасних твоїх!..
Коли так ніжно, так поволі
Мої ти поцілунки п'єш
І серце щастю віддаєш,
Забувши про скорботи й болі, —
Я сльози ллю у тишині
Тоді, розгублений, безсилий,
Перед собою, мов у сні,
Я інший бачу образ милий;
До неї всі думки мої, —
Мовчу, не бачу, не вчуваю;
Тебе цілуючи, її
В своїй уяві обіймаю;
Рясні за неї сльози ллю,
В краю чужому одинокий,
І падає відчай жорстокий
На душу змучену мою.
Покинь же, діво, з ланцюгами
Мене в обіймах самоти,
З журбою тихою й сльозами, —
їх розділить не можеш ти.
Почула серця ти признання;
Прощай... дай руку — на прощання.
Не довго дівчини любов
Печалить і в'ялить розлука:
Мине любов, настане скука,
Красуня покохає знов".
Сумна, з розкритими вустами
Сиділа дівчина в нестямі,
Без сліз ридаючи, в очах
Був і докір, і сум, і жах.
Бліда, як тінь, вона тремтіла;
В руці коханого безсила
Була, як лід, її рука;
Нарешті мова, як ріка,
Із уст гарячих полилася.
"Ох, руський, чом не знала я,
Що почува душа твоя,
Коли коханню віддалася!
Не довго на груді твоїй
Я в забутті відпочивала;
З тобою в тишині нічній
Так мало щастя я зазнала!
Невже не повернуть надій,
І сон розвіявся крилатий?
Хоч із жалю, коханий мій,
Мене ти міг би ошукати,
Чуттям удаваним зігріть,
Нещирих пестощів томлінням;
Я б кожен день і кожну мить
Твоїм служила повелінням;
Я б стерегла хвилини сна,
Я б твій оберігала спокій;
Ти не хотів... Та хто ж вона,
Признайся, друже мій жорстокий?
І ти в думках її палких?
Мені близькі твої страждання...
Прости ж і ти мої ридання,
Не смійся з мук моїх тяжких".
Замовкла. Сльози і стогнання
Спинили в грудях серця стук.
Вона в нестерпнім пориванні,
До ніг йому вона востаннє
Припала, мліючи від мук.
І руський тихою рукою
Підвів нещасну і сказав:
"Знайомий з долею лихою,
Я сам любив і сам страждав.
Як ти, взаємного кохання
Не знав я у краю своїм
І, ніби полум'я в тумані,
Під небом гасну я чужим.
Вже не побачу вас, жадані,
Мої далекі береги;
І на кістках моїх в вигнанні
Іржа покриє ланцюги..."
Нічні світила потьмарились;
В імлі прозорій позначились
Верхів'я світлосніжних гір;
Безмовні, опустивши зір,
Вони в журбі німій прощались.