Повість
ПРИСВЯТА
М. М. Раєвському
Прийми з усмішкою цей спів —
Дар музи, вільної, як хвилі,
Що я в солодкий час натхненного дозвілля
Тобі в вигнанні присвятив.
Коли вже гинув я, безвинний, без відради,
І облітав мене обмови шепіт злий.
Коли кинджал холодний зради,
Коли кохання сон тяжкий
Мене терзали і мертвили,
Лиш біля тебе ще я серцем спочивав,
Бо один одного так щиро ми любили.
І зловорожих бур пориви відшуміли,
І в тихій пристані богам я дяку склав.
В печалі дні, у дні розлуки,
Мені задумані ці звуки
Нагадували про Кавказ,
Де в колі хмар Бешту, пустельник величавий,
Аулів і степів володар п’ятиглавий,
Для мене був новий Парнас.
Ні, не забуть мені кавказькі верховини,
Струмків холодний дзвін, зів'ялий цвіт долини,
Пустель жагучий край, де ти, о друже мій,
Зі мною поділяв думки і поривання;
Де в горах серед скель блукає в тьмі розбій,
І геній творчого палання
Встає у тишині глухій!
Ти тут зустрінеш спогадання
Минулих днів, що квітли в нас
Борнею пристрастей в той час,
Огні знайомих мрій і давнього страждання
І серця потаємний глас.
В житті ми різно йшли: в щасливому спокої
Ти ледь розцвів, а вже при батькові-герої
В поля, де кров тече, під стріл ворожих спів,
Обранець радісний, ти гордо полетів.
І пестила тебе вітчизна в розставанні,
Як жертви любий цвіт, як цвіт надій своїх.
Я рано біль відчув, холодний біль вигнання,
Став жертвою облуд недолюдків сліпих;
Та серце я зміцнив — за зброю взяв терпіння,
Ждучи безжурно кращих днів;
І в друзів радощах для себе я ловив
Утіхи сонячне проміння.
ЧАСТИНА І
В аулі, на своїх порогах,
Сидять черкеси; мова їх
Пливе про коней вільний біг,
Про їх красу і про тривогу
Важких і радісних боїв,
Про дикі й ніжні насолоди;
У пам'яті минулих днів
Веселі бойові пригоди,
Набіги хитрих узденів,
Удари їх клинків жорстоких
І влучних стріл незборний спів,
Пожари сіл і хуторів,
Цілунки бранок чорнооких.
Пливуть розмови в тишині;
У ночі місячнім тумані
Враз перед ними на коні
Черкес. У нього на аркані
В полон захоплений юнак.
"От руський!" — вигукнув хижак.
На крик той лютою юрбою
Черкеси збіглись. Та блідий,
В крові засохлій і густій,
Юнак нерушний, мовчазний.
Лежав у смертному спокої.
Не може він підвести вій,
Ворожих криків не вчуває,
І смерті сон над ним страшний
Крилом холодним повіває.
І довго бранець молодий
Лежав у забутті важкому...
Вже день над ним в красі своїй
Палав у небі голубому;
Життя прокинулось у нім,
Він застогнав, поворушився;
Зігрітий променем ясним,
Нещасний з мукою підвівся;
Навколо себе кинув зір
І бачить: недосяжних гір
Над ним підводиться громада —
Племен черкеських дикий стан,
Свободи їхньої ограда.
І пригадав юнак свій бран,
Як сна жахливого тривоги...
Та задзвеніли, чує він,
Заковані в кайдани ноги...
Все, все сказав жахливий дзвін,
І тьма злягла на всю природу.
Прощай, прощай, свята свободо!
Він раб.
За саклями лежить
Він при колючій огорожі.
Безлюдно скрізь, нема сторожі,
В пустім аулі все мовчить.
Черкеси в полі. Спить рівнина,
Немов зелена пелена;
Гірська синіє далина,.
Одноманітна і пустинна.
Самотня в горах в'ється путь,
Зникаючи в далі похмурій,
І бранця молодого грудь
Нестерпні сколихнули бурі...
Далекі в руський край путі,
Туди, де зникли гомінливі
Юнацтва роки золоті;
Де він пізнав літа щасливі,
Де так жагуче він любив,
Де він зустрів грозу страждання,
Де в бурях пристрастей згубив
Надії, радість і бажання,
І днів найкращих спогадання
В зів'ялім серці схоронив.
Він зрозумів людей як слід,
І втіх оманливу відраду.
В серцях близьких найшов він зраду
І в щасті — недозрілий плід.
йому набридло буть за жертву
В марнотній людській метушні,
Прокляв навік він дружбу мертву
І злість ворожої брехні.
Усе покинув, друг природи,
Своїх близьких і рідний спів,
І в край далекий полетів
За ясним привидом свободи.
Свободо! лиш тебе одну
Він ще шукав в чаду зневіри,
Згасивши душу запальну,
Байдужий і до мрій і ліри.
Він чуйно співи наслухав,
Свободо, сповнені тобою,
І щиро, з вірою й мольбою,
Твій гордий ідол обнімав.
І сталось... Промінь сподівання
У млі, як сон щасливий, зник,
І мрії юності останні
Для нього згаснули навік.
Він раб. З печальною душею,
Чолом схилившись на граніт,
Він прагне з хмурою зорею
Покинути цей марний світ.
Згасає сонце за горою;
Щось віддалік шумить, гуде:
Народ у свій аул іде,
І кожен блискає косою.
Прийшли; запалені вогні,
Ідуть черкеси відпочити;
Замовкло все в солодкім сні,
Спокою крилами повите;
Струмки видзвонюють з імли,
Збігаючи в німі долини,
І хмари сині облягли
Кавказу сонні верховини...
Та хто це в місячнім огні,
У цій глибокій тишині
Іде, неначе тінь тремтлива?
Прочнувся бранець. Перед ним,
З привітом ніжним і німим,
Стоїть черкешенка вродлива.
Поглянув бранець мовчазкий
І думає: це сон чудний,
Це грається мана зо мною...
Та в сяйві срібному вона
Над ним з усмішкою сумною
Схилилась, тиха і ясна,
Кумис тремтячою рукою
До уст підносить огняних.
Та він, хоч мучений жагою,
Солодкі звуки слів чужих
Душею ловить молодою
У бурі почуттів нових.
Хоча ні слова він не знає.
Та зір, що ніжністю горить,
йому немовби шепотить:
Живи! і бранець оживає.
Чоло він од землі підвів,
Припав до чаші з сил останніх
У благотворних пориваннях
І муку спраги погасив.
І знов на камінь головою,
Знемоги сповнений, упав;
Та зір погаслий свій звертав
Усе до дівчини сумної.
І довго, довго перед ним
Вона задумано сиділа
І ніби співчуттям німим
Його утішити хотіла.
Мовчала ніч. Був пізній час.
Над бранцем дівчина зітхала,
І сльози жалощів не раз
їй темні очі заливали.