— Катріоно, я потрапив у складне становище… вірніше, ми обоє, і я був би дуже вдячний, коли б ви не перебивали й дали мені змогу висловитись до кінця.
Дівчина пообіцяла.
— Я знаю, що не маю права говорити на цю тему після того, що сталося між нами в минулу п'ятницю. Ми заплутались, і в цьому я винен. Знаю, що було б краще тримати язик за зубами; це я, власне, й хотів зробити і зовсім не думав турбувати вас. Та зараз необхідно поговорити, нічого не зробиш! Хоч і прикро, але вся справа в маєтку. З ним я, так би мовити, вигідний жених, і тому питання про наші взаємини стає серйозним. Особисто я вважаю, що справи надто заплутані і їх було б краще залишити так, як вони склалися останнім часом. По-моєму, все надзвичайно перебільшено, і коли б я був вами, то не задумувався б над вибором. Зрозумійте, що я не міг не згадати про маєток, а саме він вплинув на Джеймса Мора. Мені здається, ми були не такі вже й нещасливі, коли жили вдвох у цьому місті. Навіть чудово ладнали одне з одним. Тільки згадайте, люба…
— Не буду я згадувати і не забігатиму наперед, — обірвала мене Катріона. — Скажіть краще: це влаштував мій батько?
— Принаймні він схвалює, — відповів я, — схвалює мій намір просити вашої руки.
Говорячи, я намагався вплинути на почуття дівчини, але вона не слухала мене й знову перебила.
— Це батько умовив пас?! Тільки не заперечуйте, бо ви самі признались, що раніше не мали такого наміру. Батько умовив вас одружитися зі мною!..
— Якщо сказати правду, він перший завів мову про одруження, — визнав я.
Катріона пішла швидше, весь час дивлячись перед собою, але, почувши останні слова, схопилася руками за голову й, здавалося, хотіла бігти.
— Інакше, — заговорив я знову, — хіба я міг після минулої п'ятниці коли-небудь наважитися просити вашої руки? Джеймс Мор майже велів мені це зробити.
Дівчина зупинилася й обернулась до мене.
— У всякому разі, я відмовляю — і справі кінець! — вигукнула вона і пішла вперед.
— Я не сподівався на щось краще, — зауважив я, — але ви могли б бути ласкавішою хоча б на прощання. Не розумію, як можна бути такою жорстокою. Я дуже любив вас, Катріоно… Пробачте, бо називаю вас так востаннє. Мені завжди хотілося бути якомога кращим, намагаюся бути таким і зараз, але шкода, що не можу зробити нічого більшого. Невже й справді ви такі жорстокі?
— Я думаю не про вас, — сказала у відповідь дівчина, — мене цікавить мій батько.
— В такому разі я можу стати вам у пригоді! — відгукнувсь я. — Нам треба порадитись, як бути далі з вашим батьком. Він дуже розгнівається, дізнавшись про наслідки нашої розмови.
Катріона знову зупинилась і запитала:
— Мабуть, тому, що я збезчещена?
— Принаймні він так вважає, — хитнув я головою, — але я вже просив вас не звертати на це уваги.
— Мені все одно, — вигукнула дівчина. — Краще вже бути збезчещеною!
Я не знав, що відповісти, і мовчав. Здавалося, щось закипало в її грудях після останніх слів, і раптом вона вибухнула гнівом:
— Що це все означає? Чому така ганьба випала на мою бідну голову? Як ви сміли допустити до цього, Давід Бальфор?
— Що ж я міг зробити, моя люба? — відповів я.
— Я не ваша люба, — обурилась Катріона, — забороняю називати мене так.
— Що мені слова? — зауважив я. — У мене серце болить за вас, міс Драммонд. Повірте, я дуже шкодую, що так вийшло, і співчуваю вам. Давайте обміркуємо спокійно, що скажемо Джеймсу Мору, бо коли ми повернемося додому, неодмінно виникне сутичка. Треба за всяку ціну закінчити справу миром.
— А-а! — протягла дівчина, і на щоках її виступили червоні плями. — Він хотів битися з вами?
— Хотів, — відповів я.
Катріона якось неприродно засміялась.
— Тільки цього й не вистачало! — вигукнула вона, а потім, звертаючись до мене, заговорила далі: — Ми з батьком — чудова пара, та, виходить, на світі є ще гірша людина. Хвалити бога, я побачила вас таким, який ви є насправді! Думаю, що не знайдеться на світі дівчини, яка б поважала вас.
Досі я терпляче слухав її, та на цьому не витримав.
— Ви не маєте права так говорити зі мною! — обурився я. — Що я вам зробив поганого? І ось винагорода! Це вже занадто.
Дівчина дивилася на мене очима повними ненависті і посміхалася.
— Боягуз! — кинула вона.
— Ні ви, ні ваш батько не смієте мене так обзивати! — аж кипів я. — Сьогодні я вже викликав його на поєдинок. І знову викличу цього мерзенного лиса. Байдуже, кого з нас буде вбито. Ходімо. Час кінчати з усім цим, з усім вашим кодлом! Побачимо, що ви думатимете, коли мене вб'ють.
Катріона похитала головою з тією самою посмішкою, за яку я ладен був убити її.
— Смійтесь, смійтесь! — захлинався я од обурення. — Вашому батькові сьогодні було не до сміху. Я не кажу, що він злякався, — квапливо виправився я, — але він віддав перевагу іншому.
— Про що ви кажете?
— Я пропонував йому битися.
— Битися з вами? — здивувалась Катріона.
— Так, — відповів я. — Але він не захотів, інакше ми б не були тут.
— Не розумію вашого натяку, — зауважила дівчина. — Що ви маєте на увазі?
— Ваш батько наполягав, щоб я одружився з вами, а я не погоджувався. Сказав, що ви самі повинні вирішувати таке питання, й пообіцяв йому поговорити з вами без свідків. Я навіть не уявляв, що між нами відбудеться така неприємна розмова! "А що коли я відмовлю?" — спитав він. "Тоді доведеться вдатись до поєдинку, — відповів я. — Не потерплю, щоб мене накидали в женихи молодій леді, і сам не потерплю, щоб мене примушували". Так я й сказав, то були слова друга. А як ви мені віддячили? Відмовили і з своєї власної волі, а тому ніхто в світі, ніякий батько не примусить мене до шлюбу. Бажання ваше буде виконано, але свого ставлення до вас я не зміню. Сподіваюсь, хоч заради пристойності, ви висловите мені подяку. Я чомусь думав, що ви знаєте мене краще! Можливо, я не зовсім тактовно повівся з вами, але то була хвилинна слабість. А називати мене боягузом! О моя люба, це вже занадто.
— Хіба я могла знати, Деві? — збентежилась дівчина. — Це жахливо! Я й мої родичі, — і вона відчайдушно вигукнула, — я й мої родичі недостойні говорити з вами! О, я готова на вулиці стати перед вами на коліна й цілувати вам руки, просячи вибачення.