— Ось його листи, — сказав я, — тут взагалі всі листи, які я будь-коли одержував. Це останнє, що я можу сказати про себе. Решту ви знаєте.
— Дозволите прочитати їх? — спитала дівчина.
Я відповів, що не маю нічого проти, коли їй не шкода часу. Тоді Катріона попросила залишити її саму, сказавши, що прочитає всі листи з початку до кінця. Серед листів, які я їй дав, були не тільки од мого невірного друга, а й один чи два від містера Кемпбелла, написані, коли він їздив у місто на нараду. Крім того, там лежала записка від Катріони і дві записки від міс Грант. Про останні я навіть і не подумав у цю хвилину.
Я так заглибився в думки про свого друга, що мені було зовсім байдуже, що я роблю і хто поруч зі мною. Катріона опанувала всім моїм єством, ніби якась благородна недуга, що не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Певно, тому я забрався на носову частину корабля, де за бортом здіймалися високі хвилі, і навмисне затримався. Досі в моєму житті мало було радісного, і мені, мабуть, хотілося продовжити задоволення.
Коли я повернувся до Катріони, то вона якось холодно віддала мені листи, і в мене зародилось напівсвідоме болісне відчуття, що в наших взаєминах щось порушилось.
— Ви прочитали їх? — спитав я. Здається, голос мій звучав не зовсім природно, бо в ту мить я намагався зрозуміти, що, власне, могло з нею статися.
— А хіба ви хотіли, щоб я прочитала всі? — ображено звела вона очі на мене.
— Авжеж, — невпевнено мовив я.
— Останній теж? — допитувалась Катріона.
Тепер я знав, у чому справа, і все ж не хотів їй брехати.
— Я віддав вам усі листи, які в мене були, — відказав я. — У жодному з них я не бачу нічого поганого.
— Очевидно, я створена інакше, — промовила дівчина, — і вдячна за це богові. Не варт було показувати мені такого листа, його не треба було й писати.
— Ви, здається, говорите про свого друга Барбару Грант? — здивувався я.
— Нема нічого гіршого, як втратити людину, що її вважав другом, — відповіла вона, повторюючи мої власні слова.
— Мабуть, іноді дружба буває уявною! — вигукнув я. — Хіба справедливо звинувачувати мене за ті кілька слів, які навіжена дівчина написала на клаптику паперу? Ви ж знаєте, з якою повагою я ставився і завжди ставитимусь до вас.
— Однак ви показали мені листа міс Грант, — кинула Катріона. — Мені не потрібні такі друзі. Обійдусь без неї і без вас.
— Така-то ваша вдячність! — обурився я.
— Дуже вам вдячна за все, — відповіла дівчина. — Прошу забрати ваші… листи. — Вона ніби затнулась на цьому слові, і воно пролунало як лайка.
— Вам не доведеться просити мене двічі, — сказав я, схопив листи і, відійшовши, шпурнув їх далеко в море. Ще трохи, і я, здається, кинувся б вслід за ними.
Решту дня я не знаходив собі місця і розлютований міряв палубу вздовж і впоперек. У думці я обзивав її різними поганими словами, які тільки знав, поки не звечоріло. Поведінка Катріони перевершила все, — почуте мною досі про гордість горян. Її, вже дорослу дівчину, так образив пустий натяк її найближчої подруги і родички, якою раніше вона не могла нахвалитися. В грудях моїх наростала злість проти Катріони. Я поводився так, як розгніване дитя. Коли б я справді поцілував її, вона, можливо, зовсім не образилася б, а через те, що це було написано, та ще й у такому жартівливому тоні, вона раптом спалахнула гнівом. Мені здавалося, що жінкам бракує проникливості, а тому ангелам лишається тільки оплакувати долю нещасних чоловіків.
За вечерею ми знову сиділи поруч, але як усе змінилось! Вона навіть не глянула на мене, а обличчя її було, як у дерев'яної ляльки. Мені хотілося тоді і лаятися, і повзати біля її ніг, але Катріона не дала й найменшого приводу ні до того, ні до іншого. Одразу ж після вечері вона пішла розважити місіс Джеббі, про яку раніше майже не згадувала. Тепер дівчина надолужувала згаяне як могла і до кінця переїзду була дуже уважна до старої леді, а на палубі почала затримуватись біля капітана Сенга, на мою думку, довше, ніж того дозволяла пристойність. Щоправда, капітан здавався достойним, поважним чоловіком, проте я не міг спокійно дивитись, як Катріона посміхається до когось іншого, крім мене.
Взагалі вона так майстерно уникала мене і так старанно оточувала себе іншими, що довелося довго чекати, поки, нарешті, випала нагода поговорити з нею. Коли ж ця нагода трапилась, я не зумів скористатися з неї і ось чому.
— Ніяк не збагну, чим я образив вас, — почав я. — Невже ви не можете пробачити мені? Благаю, забудьте все.
— Нічого мені пробачати, — відповіла Катріона, і здавалось, що слова, наче камінці, застрявали у неї в горлі. — Дуже вдячна за дружню увагу. — І вона ледь помітно присіла.
Однак я мав намір сказати більше і тепер хотів висловити все.
— Ще одне, — промовив я. — Якщо я образив ваші почуття, показавши цього листа, то міс Грант тут ні при чому. Вона писала не вам, а бідному, простому юнакові, який, маючи розум, не повинен був показувати листа. Коли ви засуджуєте мене…
— У всякому разі, раджу вам більше не говорити про цю леді! — перебила Катріона. — Не хочу мати з нею нічого, навіть коли б вона вмирала. — Дівчина одвернулась від мене, а потім, несподівано повернувшись, вигукнула: Ви можете заприсягтися, що ніколи не матимете з нею ніяких справ?!
— Певна річ, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не буду таким несправедливим і таким невдячним.
На цей раз уже я одвернувся від неї.
Розділ двадцять другий
ГЕЛЬВЕТСЛУЙЗ
На кінець подорожі погода зіпсувалася. У вантах раптом завив вітер, море розбурхалось, і корабель, поскрипуючи, ледве повз серед величезних хвиль. Вигуки лотового, що вимірював глибину, майже не припинялися, бо ми весь час ішли поміж обмілинами. Близько дев'ятої години ранку при тьмяному світлі зимового сонця, що виглянуло з-за хмар після бурі з градом, ми побачили берег Голландії — ряд вітряків, що вимахували крилами. Я вперше бачив ці химерні споруди, вигляд яких нагадував про закордонну подорож, новий світ і нове життя.
О пів на дванадцяту ми кинули якір неподалік од пристані Гельветслуйз у такому місці, Де час від часу накочувалися круті хвилі і корабель немилосердно гойдало. Зрозуміло, що всі ми, крім місіс Джеббі, були на палубі. Дехто надів плащ, інші загорнулись у брезент; усі трималися за канат і жартували, наслідуючи, як могли, досвідчених матросів.