— Анатолію Борисовичу,— втрутився в розмову Олег, — а може, перлова скойка, яку ми шукаємо, теж вимерла внаслідок природних змін?
— Ні, друже,— рішуче заперечив учений,— ми маємо сьогодні сотні прикладів її існування в умовах, подібних до наших. Треба знайти маргаритіферу й відновити процвітання цього виду! А зараз, друзі, давайте обійдемо околиці яру і пошукаємо сліди Єгора Антоновича. Мене дуже непокоїть його відсутність. Хоча, правда, він мандрівник досвідчений, заблукати не міг.
ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК
Брати шукають письменника. У пастці— Партизанська землянка. Сторінки командирського щоденника. Перлова скойка
Розбрелися увсебіч. Олег з Ігорьком дійшли аж до лісу.
— Глянь, Олежку, он сліди кедів Єгора Антоновича!
— Давай простежимо, куди вони ведуть!
Сліди повели до яру, однак не туди, де вони вже були, а значно далі.
— А ось тут Єгор Антонович запалив цигарку, бачиш, сірника кинув,— показав Олег.
Підійшли до великого провалля. Земля зсунулась, оголила у багатьох місцях темні отвори.
— Тут, певно, глину брали,— промовив Олег.— Бачиш, яка біла. А куди ж ведуть ці входи? — здивувався.
— Глянь, Єгор Антонович туди й пішов,— занепокоєно прошепотів Ігор,— а назад не виходив, зворотних слідів нема.
— Ой, як темно! — зазирнув у підземелля Олег.— Єгоре Антоновичу! — покликав.
— Оре! Овичу! — загуло у відповідь.
— Тут не обійтися без Анатолія Борисовича з рушницею,— твердо сказав Ігор.— Може, вовки у підземеллі ховаються...
— Ти що, хочеш, щоб Віронька на глузи узяла? Краще постій біля входу, а я піду вниз. Коли довго мене не буде, клич Анатолія Борисовича!
Олег підняв кимось кинуту палицю.
— Зброя є! Сірники зі мною! — і зник у печері.
— Що там, Олежику? — всунув голову Ігор.
— Тут справжнє підземне царство... Звідкілясь навіть світло пробивається,— туди й піду,— почулося,— а ти не лізь, чекай мого повернення!
Ігорьок постояв з півгодини. Жодного звуку знизу.
— Жику,— покликав,— відгукнися!
— Ику! Ися! — залунало з підземелля.
"А може, там якісь бандити сидять?" — захвилювався Ігор й кинувся у підземелля.
Велику печеру освітлював промінь світла, що линув звідкись здалеку. Видно було вузький прохід. Ігор швидко попрямував ним. Прохід іще звузився. Не встиг хлопець пригнутися, як щось холодне легенько штовхнуло його в обличчя.
— Ой! — скрикнув.
По обличчю знову черкнуло, немов крилом провело. "Кажани! — здогадався.— Бодай вас, як налякали!" Став приглядатися. При його наближенні кажани зривалися і з писком ховалися в глибині печери. Рушив далі, "А де ж світло?" Кинувся назад.
"Невже звернув у боковий хід?" Довкола все оповито мороком.
— Олежику! — злякано закричав Ігор.
— Ику, ику, ику! — знову залунало, й відразу щось гупнуло за спиною. Хлопець відскочив, потім простяг туди руку.
"Завалило!" — пронизлива думка.
Обережно обстежив завал, шукаючи бодай маленького отвору.
"Треба йти вперед",— вирішив і, пригнувшись, щоб не торкатися головою землі над собою, подався далі. Йшов довго, аж поки нога не зачепилася за щось металеве. Нагнувся, намацав округлий предмет.
"Снаряд! А може, міна? — злякався і тут же вдарився лобом об дерев'яний ящик.— Та тут їх гора!"
Спробував одсунути ящик — не вийшло. Протис руку між планками: снаряди!
"Напевно, склад,— здогадався,— Може, за снарядами — вихід на волю. Але як їх прибрати зі шляху? Ще вибухнуть..."
На лобі виступили краплини поту, хлопець витер їх рукавом. Закалатало серце. Сів. Гукнути б на допомогу, та хто його тут почує?! А відлуння може новий обвал викликати. Хоча б сірничок, хоча б малесенька свічка!..
"Треба розбирати ящики",— вирішив. Відірвав планку. Намацав горішній снаряд, відніс його в глиб проходу, за ним — другий, третій... Минула ціла година, поки Ігор відчув легенький подих вітру. Тоді сів і заплакав. Спочатку тихенько, а потім уголос, аж захлинаючись.
Наплакався, витер сльози, обережно ліг на снаряди, щоб пробратися вперед. І раптом почув голоси. Застиг непорушно.
— Товаришу майор,— упізнав голос Єгора Антоновича,— ось тут і починаються склади артилерійських снарядів. Я просив би не чіпати їх доти, доки не заберемо звідси кісток викопних тварин. Адже в разі вибуху буде знищено унікальну знахідку...
— Єгоре Антоновичу! — заволав не своїм голосом Ігор, боячись, що люди підуть, не помітивши його.— Допоможіть, зніміть мене зі снарядів!
— Хто тут? — кинулися до нього військові.
— Не вставати, лежати! — наказав майор. — Товаришу сержант, обережно візьміть дитину, а ти, хлопче, не ворушися!
...Гострий промінчик ліхтаря намацав Ігореве обличчя, і чиїсь дужі руки зняли його зі снарядів. Ігор так учепився в свого рятівника, що той мало не силою вивільнився з його обіймів.
— Розповідай, хлопче, як ти сюди потрапив,— мовив майор.
— Там Олег іще десь бродить підземеллям...— згадав Ігор, і сльози знову покотилися горохом.
— Оце так ситуація,— захвилювався майор, коли Ігорьок нарешті розповів про свої пригоди.— Тоді ми повернемося до отвору, яким зайшли хлопці в підземелля, й поведемо пошуки звідти.
— Теж мені слідопити,— розсердився Єгор Антонович, дізнавшись, що хлопці йшли по його слідах.— Я думав, до вашого приходу встигну повідомити про цей підземний склад, а ви, бач, які оперативні. Де ж решта?
— Мабуть, уже зібралися в умовленому місці, по той бік урочища.
— Тоді біжи до них і скажи, щоб нікуди не ходили, а то ще й вони, гляди, полізуть під землю.
— Не піду, я Олежика шукатиму!
— Товаришу Коваленко! — звернувся майор до сержанта.— Попередьте мандрівників, а хлопець нехай з нами йде.
Група спустилася в підземелля. Йшли поволі, роблячи зарубки на стінах.
— Ось він, той поворот,— упізнав Ігор по завалу свою пастку.
Повернули праворуч.
— Сюди я не ходив,— промовив Єгор Антонович,— навіть не помітив тоді, що цей хід є.
Невдовзі опинилися у невеликій печері, обкладеній грубо обтесаним вапняком. Залишки попелу, стосик нарубаних дров, нари з дощок свідчили, що тут колись жили люди. З цієї печери вихід повів далі, аж поки група не наткнулася на ще один боковий хід.
Куди ж іти? Доведеться розбитися на дві групи!
— Гей! Хто там? — почувся Олегів голос— Ідіть сюди!