Сам Кармелюк, який читав уривками польські газети, спочатку сподівався, що з першою перемогою росіян можна буде підняти селян на панів, але потім відступ росіян, втрата Смоленська й розгром, як писали поляки, російських військ під Бородіном переконали його, що доля рідного народу безнадійна... Все це навіяло на його душу смуток, і на запити односельців він уже не знаходив поради, а більше відмовчувався.
Одну тільки втіху в житті він знав од Маринки; її безоглядна любов і сумирна, мов тихий вечір, душа гамували його сердечні бурі й навівали щастя; щоправда, це щастя не давало цілковитого морального заспокоєння, його порушували загальний стогін і свідомість свого безсилля оборонити це щастя від насильства, але якийсь час воно все-таки гріло душу теплом...
Хоч парубок і дівчина між собою й вирішили належати одне одному до смерті й навіть ціною життя захистити це право, та насправді не гаразд у них було. Спершу дідич був такий злий і немилостивий до Янка, що не можна було й натякнути про дівчину; а потім, під впливохм політичних подій і нової тактики до хлопів, гнів його пом’якшився і перейшов на якусь навіть ласку, однак, коли дід пішов до пана поклопотатися за Маринку, то його неприязно зустрів ключник, а потім від пана дістали рішучу відмову.
Маринка і Янко з трепетом чекали повернення діда й, довідавшись про сумний наслідок його клопотання, впали в одчай,— особливо Маринка.
— Не буду, не буду я за Янком! — виривалися в неї зойки.— Не допустить пан! Ой, що ж мені робити, бідній! Порятуйте! Ой смерть моя, смерть!
— Не плач, не побивайся! — намагався потішити її Янко, а сам аж почорнів од страшної внутрішньої урази.— Казав і присягнусь, що вкраду, одіб’ю тебе, а моєю будеш, та й годі!
— Ой, проти панської волі хіба можна? — не вгавала Маринка.
— Можна! — скрикнув Янко і очі його, спалахнувши, метнули іскри.
— Ой, що ти, Янку?! Пан... він усе може... він пан!..— душилася слізьми, не в силі стримати зойків, Маринка.
— Пан?! Велика цяця! —— хрипів уже од злості Янко.— Хіба в мене не така душа, як у того пана? Хто цьому панові дав право з моєї, з твоєї душі знущатися? Вже багато в мене отут накипіло... Так ти, дідичу, не жартуй з цим серцем... А то я помацаю, чи всі в тебе ребра і чи на місці стирчить твоя голова!
Цей бурхливий спалах, ця страшна погроза так приголомшила Маринку, що вона затримала ридання й видивилась на Янка широкими, повними сліз і жаху очима.
Свирид, який понуро мовчав, поділяючи настрій свого онука, заговорив, нарешті, щоб стримати небезпечний порив Янкового серця.
— Все це правда, любий мій унуче, тільки не гарячкуй даремно, бо коли вже падати, то хоч з доброго коня... Та в твоєму ділі, гадаю, не так пан винен,^ як цей підпанок — ключник.
— О, то гадюка! — погодився Янко.— Пан останнім, часом навіть ласкавий був зі .мною, перевів із псарів у форейтори, а потім у провожаті... говорив навіть про писарство, якщо я викину дурість із голови.
— Ну, от! І про дівчину — що панові? Коли б він сам до неї залицявся — інша річ, а то ж йому однаково... А ось цей ключник, чи не він нашептав? От що!
— Правда,— обізвалась і Маринка.— Він разів зо два зупиняв мене на вулиці, заводив мову...
— Розірву на шматки! — крикнув Янко й тупнув ногою так сильно, що підсунута вгору половинка вікна впала й розбита шибка з дзенькотом посипалась додолу.
— Ой леле! — сплеснула руками Марина.
Дід усміхнувся в бороду й своїми порадами та тихою розмовою зумів приборкати нестримний гнів Янка і примусив його погодитись зачекати якийсь час і, клопотатися вже через Фросю.
Стояли перші дні золотої осені, теплі благодійні дні,— найкраща пора на Поділлі; але того року вони почалися незвичайним холодом; заморозки й північний різкий вітер хутко забарвлювали в золото й бронзу ліси й ще скоріше оголювали їх від цього пишного вбрання.
Доїжджачі й псарі поквапилися дати бойовий лад своєму воїнству, чекаючи з дня на день панського наказу: "До лясу!" Нарешті, його було дано, і пан уже збирався сісти в екіпаж, як нараз улетів до двору запорошений верхівець.
У мисливському одязі, з дубельтівкою в руці спинився на ганку невдоволеиий пан дідич. Навколо ганку без шапок стояла по-рабському покірна челядь; вдалині вже рухалися довгі шарабани, напхані гончаками; доїжджачі й псарі метушилися на конях, а коло під’їзду ждав пана екіпаж; по боках його сиділи на чистокровних жеребцях провожаті — Кармелюк і ключар. Пан з досадою прийняв від посланця пакет, боячись,. щоб естафета не відібрала в нього розкішної втіхи; але, похапцем переглянувши листа, він змінився від радості й у захваті промовив голосно:
— Кінець Московії! Москву взято! Наполеон уже в палаці російських кесарів... Мій син відзначився... Віват! крикнув він завоїсто.
— Віват! — підхопили два-три голоси, а решта натовпу мовчала.
Пан зневажливим поглядом окинув юрбу й промовив загадково злісно:
— Ще порадієте! Гей, доїжджачий! Полювання я відміняю. Йогомосць ксьондз щоб увечері відправив подячний молебінь, коли я повернуся... Та передати й хлопству, щоб всі були на молебні! А ти,— додав він, сідаючи в екіпаж, машталірові,— гайда до Хойнацьких!
Не бігли, а летіли коні, і не більше як через півгодини тачанка з паном Пігловським спинилася коло високого ганку з шістьма колонами панства Хойнацьких,
Радісно й привітно зустріла на ганку свого дорогого сусіда й друга пані Доротея.
— Як буде прикро панові Віцентію: його немає дома,— казала, звабливо усміхаючись, Доротея,— але мій друг, звичайно, дочекається чоловіка?
— А може, друг особливо радий тому, що пані сама? Хе-хе! — відповів, заграючи, пан Пігловський.
— Стара вже, серце, стара! — зітхнула Доротея.
— Го-го! А ось як почує моя крулева новину, то ще помолодіє...
— О, яка новина? — поцікавилась Доротея й, упізнавши в гарному вершнику Кармелюка, зашарілася, мов півонія.
— А та, що Москва впала й Росія лягла до ніг нашого генія, благаючи милосердя.
— Єзус-Марія! Якщо Росія лягла, то Польща встала!
— Встала, моя дорога, кохана пані, на весь зріст підвелася, така ж горда й владна, як і раніше: з величчю в погляді, з мечем у руці, оточена пишним лицарством, овіяна новою славою...