— О мій любий! Це така радість, що примусить і захо-лолу кров забити джерелом, підіб’є на безумства...
— Ну, що ж! І побезумствуємо... Гуляй душа без кунтуша!
— Гуляй! — підхопила й Доротея, а потім, немов між іншим, зауважила: — Хто цей вершник, ото на гнідому? Схожий, здається, на того юнака, що я в пана бачила, коли повернулися сини панові з-за кордону... До речі, що з ними?
— Алоїз — у Варшаві коло Сапіги, а Казя — в Москві... Щасливий був, коли до нього осміхнувся великий імператор!
— О наш благодійний геній!..— розчулилася до сліз Доротея.— То я не помилилася, що вершник...
— Той самий, пані, Янко Кармелюк...
— Так, так... Кармелюк... Він і досі у пана в неласці?
— У мене серце одхідливе, але хлопа завжди треба держати в трензелях, щоб мундштук відчував...
— Але ж він не простий хлоп, і його жаль держати в чорному тілі!..
— Мені він навіть потрібен: і письменний, і чесний, в цьому я переконаний,— благодушно говорив далі Піглов-ський,— але треба бути твердим і непохитним...
— І в той час, коли збираємося на радощах гуляти й безумствувати? — примружила кокетливо масні очі Доротея, почервонівши зпову, мов півонія...
— Ні, перед таким захватом я тану...
— То я ловлю пана на слові... і звертаюся до його м’якого знову серця: нехай пан, в ім’я великого дня нашої ойчизни, почує просьбу свого друга й забуде, простить геть усі провини цьому Янкові, скільки б їх не було, і нехай поверне йому колишню ласку!
— Падам до нуг моєї крулеви,— мовив захоплено пан Піг-ловський.— Її слово — для мене непохитний закон.
— Яка я вдячна! — і Доротея, ледве стримавшись, щоб не кинутись панові на шию, тільки потрясла по-чоловічому його руку.
— Гей, Янку! — гукнув той.— Злізь з коня й біжи сюди, на ганок.
Кармелюк не примусив повторити наказ і за хвилину стояв шанобливо перед панством, скинувши шапку.
— Цілуй руку у пані: вона мене зласкавила..1.
Кармелюк підійшов до руки Доротеї; вона нагнулася була
поцілувати його в голову, та, згадавши, що це могло видатись дивовижним і панові, і челяді, потайки лише потисла йому руку.
Після пані Кармелюк підійшов і до дідича. Пігловський простяг йому поблажливо свою пухку, випещену руку й додав ласкаво:
— Я вже коли прощаю, то прощаю... Настановляю тебе гуменним, покладаюсь цілком на твою чесність і на твій розум...
Ключник, коли пан гукнув Кармелюка на ганок, нашорошився й підступив ближче конем, щоб узнати, в чім річ, і при останніх словах свого дідича був такий вражений несподіванкою, що навіть скрикнув і підскочив на сідлі.
— Тільки гляди мені,— казав далі пан Пігловський,—-не розпусти хлогіів і не потурай їхнім лінощам та вільнодумству... Тепер ми тут, у крулевстві польському, володарі й королевичі... Простота може сподіватись на нашу ласку, і ми не позбавимо милості народ,— так і передай, але з порушниками нашої волі ми будемо суворі!
Похиливши голову, слухав Кармелюк державний наказ свого королевича, і непрошена туга лягала йому каменем на груди, але в той же час хвиля особистого щастя гойдала радісним трепетом серце...
Шлюб Кармелюка з Мариною відбувся, однак, не зразу.
Спершу пана не було дома: він усе літав то в Бар, то в Літин, то в Летичів — збирати сеймики й обговорювати заходи, а головне, вирішувати питання — кого обирати королем: Чарторийського, Огінського чи Радіівілла? А потім настала пилипівка, а вкупі з нею й люта зима. Веселий настрій панства теж пригас. Радощі їхні нараз змінилися тривогою, і з кожним днем вона зростала, примушуючи зарозумілих панів задумуватися.
Ключник хотів був повести інтригу проти Кармелюка, спокусивши пана Мариною, але настрій у дідича був понурий, та й Фрося, яку попередили, була насторожі.
Коли розлетілася по селу вістка, що Наполеон утік і всі його полчища засипані снігом, пай покликав Кармелюка й сам дав йому дозвіл вінчатися з Маринкою, а разом з тим доручив йому оголосити селянам про пільги, які він їм Дарує. .
Після різдвяних свят і одгуляв дід весілля свого онука. Все село бенкетувало й пило досхочу, бо дідич не поскупився горілкою.
Незабаром було підвищено Кармелюка на посаді: його призначили державцем села. Марина й дід Свирид були зовсім звільнені від панщини, але й дома їм було біля чого господарювати: дві пари волів, пара коней, корова, овечки — все це в них росло й плодилося, і все давало Марині постійну радість. Пан, видно було всім, прихильно ставився до Кармелюка за його вміння втихомирювати селян і не допускати до заколотів, котрі ні-ні та й спалахували по сусідніх місцевостях. Цю прихильність особливо посилив один несподіваний випадок, який дав Кармелюкові можливість урятувати життя панові і виявити свою незвичайну силу. Раз пана понесли коні просто на старий поламаний місток без поренчат, перекинутий через Рів у найнебезпечнішому місці бездонної трясовини. І пан, і фурман від жаху розгубилися,— смерть була неминуча. Кармелюк, який випадково трапився на півдорозі, помітив це і, ставши грудьми проти коней, що неслися, вхопив їх за вудила і з такою силою осадив назад* що примусив ошалілу четвірку присісти на задні ноги.
Відтоді Кармелюк став пановим улюбленцем.
V
Два роки пролетіли для Маринки, як щасливий сон. їй здавалося, що сонце не заходить в її хаті. її коханий Іван — герой, красень, перший розум на селі,— був тепер її чоловіком, любив її, ніжив, як ненька дитину,, і Маринці здавалося, що за неї немає щасливішої жінки на цілому світі.
Ставши управителем, Кармелюк цілком поринув у панські справи, не забуваючи своїх братів селян, а дід вів рільне господарство сім’ї; Маринка ж усю душу віддала домашнім турботам. Працюючи то в садку, то на вгороді, то в хаті, вона радісно співала, як турботлива пташка, яка вимощує своє гніздечко. Незабаром з’явилася в хаті ще одна істота, наповнивши її новим щастям. То був пречарівний хлопчик, повний, рожевий, із світлою кучерявою голівкою; через рік з’явився в нього братик. Маринка дуже любила діток; вона поділяла своє серце між ними й чоловіком, і крім цих дорогих їй істот не знала й не відала нікого. Кармелюк тажш усією душею пив радощі сім’ї. Він пишався своїми пре-чарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно. Повертаючись після праці денної у свій щасливий куточок, він брав його собі на коліна, підкидав, удаючи верхового коня, пестив йогб, лепетав з ним на його оригінальній мові, виймав з кишень саморобні цяцьки.