Господиня-матушка вже кілька разів заходила до вітальні й перешіптувалася з своїм благочинним: чи ждати городничого й асесора чи зараз подавати? "Час пізній, і пироги пересохнуть, та й усе перепріє!" Але господар все ще не зважувався й знаками велів чекати.
Нарешті, коли він підвівся з крісла й, моргнувши матушці, проґЬлосив урочисто: "Милості просимо потрапезувати, чим бог послав!" —двері шумно відчинились, і до вітальні зайшли гості: асесор, городничий з дружиною і двома молоденькими небогами. Почалися голосні привітання та ви-бачашія,— що службові справи, неухильні обов’язки затримали їх, але задоволений господар припинив вибачання, вдруге запросивши дорогих гостей до чарки й трапези.
Голодні гості накйнулися мовчки на всілякі розкішні страви й питво, приготовані — вправною рукою матушки. Щаслива, вона тепер, сяючи, підбігала то до одного почесного гостя, то до іншого, підливала в чаріш, підкладала закуски й просила, щоб не гребували й зробили їй честь... Особливо впадала вона коло прибулих дам-шляхтянок. А вони тримали себе вельми бундючно і всім виглядом показували, що роблять величезну ласку хлопським попадям, дозволяючи частувати себе. Чоловіки ж, побачивши розкішні їства й питва, забули про всі конвенанси 28 і їли й пили, не звертаючи ніякої уваги на господарів. Чути було тільки короткі похвали на зразок: "Чудово!", "Диво!", "Оце так так!", "Вельми і вельми!", "Чрсвоугодіє!", "Ой, останні дні живота!"
Тільки після третьої переміни страв і знявся вже жвавий і вільний, нічим не стримуваний гомін. Почулися разом з усіх боків перехресні запитання, розпити, на які рідко хто відповідав, або не дочувши за гамором, або цікавлячись іншим... Вигуки, піднесені голоси, розкотистий. сміх збільшили ще дужче гамір хмільних веселощів...
XXII
Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.
— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?
Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.
— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.
— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.
— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі...
— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,
почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: "Ой мамусю!" Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: "Ох, як цікаво!"
— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?
— На жаль, ще ні... Але його, напевно, піймають.
— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!
— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем... А то однаково кров людську хлептатиме.
— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.
— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.
— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.
Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.
Пан Бойко гримів:
— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!
— Покажу, з приємністю покажу їх усім... Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.
— А що мені статути? Відьмі під хвіст!
— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.
Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.
— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.
— О, з превеликою радістю,— обізвався той.
— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.
— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.
— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.
Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.
Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.
— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.
— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто...— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути... Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.
Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші...
Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.
Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.
Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.