Бадьорі слова отаманові, а головне, веселий, енергійний тон, яким вони були промовлені, одразу піднесли настрій обложених.
— Ай справді, батьку,— вигукнув Андрій,— посвітять чортові сини, так ще й видніше буде стріляти!
— Отож-то! Заряджайте ж скоріше всі рушниці та пістолі. А ти не боїшся, синку?
— Ні, тату,—* І хлопчик, долаючи дрож, гаряче притиснувся до батька. *
Пригода з Демосфеном остаточно відбила в усіх охоту брати печеру приступом, а тому пропозицію його папи зустріли з гамірливим захопленням. Це пахло справжнім полюванням. Викурювати з ями лисицю, та ще яку!
Челядь кинулася ту ж мить по лісі збирати хмиз, а пани стовпились на пригорку біля Янчевського. Рана його не була небезпечна. Куля пройшла крізь м’які частини, не зачепивши кістки; проте все ж таки ця рана позбавила Янчевського можливості рухатися, від чого він просто шаленів.
— Несіть якнайбільше хмизу, та листя сирого, та ворушіться моторніше! Підлі хами! — крикнув він розлючено.— Якби кинулись усі зразу за мною,' то вже б теліпався тут шельма над моєю головою. Там же їх тільки четверо, тільки четверо!!
— Але вони стріляють, як дияволи,— ішиеречив молодий Пігловський,— за десять хвилин уклали десяті" чоловік.
— Тому що даєте їм час стріляти,— блиснув очима Янчевський,— а якби кинулись усі зразу, то за хвилину зім’яли б цю купку бидла. У! Сто тисяч перунів! Але тепер уже пізно! Лишається тільки задушити їх там.
— І то буде найліпше! — підхопили кругом пожвавілі пани.
— І найбезпечніше!
Янчевський обернув до молодих панків своє палаюче гнівом обличчя й закричав гучним голосом до челяді:
— Ну, чого ж стали? Несіть, накидайте, підпалюйте!
За одну хвилину челядь поназносила стільки хмизу, що його цілком вистачило б підпалити ціле місто, але підійти до печери не зважувавсь ніхто.
— Панове! Невже ніхто з нас не покаже прикладу цьому боягузливому хлопству?— звернувся Янчевський до панків, які його оточували.
— За мною, панове, вперед! — крикнув молодий Пігловський, спускаючись з пригорка. За ним з голосними вигуками подалося і все панство.
Підбадьорені црисутністю своїх панів, челядники підхопили в’язки хмизу й рушили вперед.
LII
В печері було тихо й темно. Напівсвітло, яке падало у вузьку відтулину, кволо освітлювало бліді обличчя, завмер-лі, чекаючи ворога.
Панські челядники обережно —наблизились на пристойну відстань і заходилися готувати вогнище.
Кармелюк окинув швидким поглядом свій загін і спинив його на Уляні. На блідому її обличчі очі горіли, мов чорні жарини, з напіврозтулених, запечених губів виривалося переривчасте дихання, тілом перебігав нервовий дрож. Дика насолода виступала з усіх її рис. Битва підносила й розлючувала її. Було щось прекрасне й страшне в цій жінці, яка сп’яніла, побачивши кров.
Сутінки вже згускли в ущелині, але чотири пари очей вп’ялися голками у ворушкі постаті коло вогнища.
—— Вогонь! — скомандував Кармелюк.
Гримнули чотири постріли, загоготала луна й покотилася далеко по дну ущелини. За перший залпом гримнув другий. Двоє обложників упало, решта побігла з голосними криками назад.
— Чого ж тікаєте? Чого не підпалюєте? А, чортові діти! Диявольське сім’я! Припекло пальці? Припече вам ще й не так!..— в нестямі закричала Уляна, зриваючись з місця..
Андрій і Кармелюк підхопили її крик.
Шалені веселощі обложених викликали вибух гніву обложників.
Під проводом Пігловського ляхи знову кинулись уже густим натовпом до печери. Та ще й цього разу обложеним пощастило не допустити їх. Почалася судорожна боротьба. Завдяки тому, що в печері було багато заготовлено заряджених рушниць і пістолів, Кармелюк і його товариші встигли обсипати нападників безнастанним градом куль.
— Заряджай рушниці, пістолі! Вогонь! — одривчасто викрикнув Кармелюк.
Постріли гриміли з печери безнастанно, але тепер уже кулі обложених не завдавали відчутної шкоди обложникам. Ніч зайшла в ущелину й заповнювала її густим мороком. Це помітили нападники й одразу ж підбадьорилися.
З’явилися запалені смолоскипи, спалахнули вогнища, але тому, що вони були досить далеко, то дим ще ие сягав до печери, а підіймався просто вгору.
— Підсовуй ближче! Заходь ліворуч, праворуч! — кричав, не тямлячись, Янчевський.
Два гайдуки подалися в ліс і, вирубавши великі гілляки,
що розходилися розсохами, заходилися підштовхувати ними до печери палаючі вогнища. Густий дим геть закрив їхні постаті. Цей маневр сподобався іншим, і незабаром з, усіх боків до печери посунувся ланцюг вогнів, над якими валував дим.
З шаленою швидкістю заходилися заряджати рушниці обложені.
— Не вдасться вам, дияволи! Не вдасться, чортові сини!— ричала Уляна, мов несамовита фурія, хапаючи рушницю за рушницею.
— Вогонь! Вогонь! — хрипко кричав Кармелюк.
Постріли ие вщухали, але більшість куль даремно різала
повітря, а вогняний ланцюг усе стискувався й стискувався, наближаючись до відтулини печери.
Ланцюг уже зімкнувся на відстані в півтора аршина. Жар дмухнув в обличчя обложених, які ще не кидали рушниць.
— Заливай,— скомандував Кармелюк.
Уляна й Андрій вхопили відра, що стояли поблизу, й, розмахнувшись, вилили з них воду. Найближчий палаючий хмиз зашипів і погас. Стовпи гарячої білої пари здійнялися в повітря.
Але то була тільки хвилинна відстрочка.
Ще й ще раз пощастило. обложеним вилити воду й погасити найближчий край вогнища. Але ось із-за вогнів здійнялася величезна купа хмизу й свіжих гілляк з листям і впала майже коло самого входу в печеру.
— Скільки води зосталося? — коротко спитав Кармелюк.
— Два глечики,— відповіла Уляна.
— Годі! — глухо промовив Кармелюк.— Більше не лий.
Всі замовкли й опустили рушниці.
Вогняні язички застрибали в хмизі.
Стовп їдкого чорного диму розстелився над вогнищем і поволі поповз у печеру.
Всі мимохіть попримружували очі. Ясь закашлявся.
Знадвору почулося голосне гоготання обложників і гучний крик Янчевського.
— А що, закурили, козаченьки, люльки?!
Розстелившись попід склепінням печери, дим почав поволі
опускатися вниз, обволікаючи сірою пеленою обложених.
Нестерпна різь відчувалася в очах. Сльози повиступали в них мимохіть. В горлі почало дерти... здушило в грудях.