Кармелюк кілька хвилин мовчав. "От,— думав він,— надала мені лиха година влізти в цю історію: і грошей, очевидно, не віддасть', і ще якийсь диявол мене впізнає, ну й буде кепсько!.. Ех, закінчити як-небудь", або просто плюнути та хода!"
— Дякую вам, шановний пане, за ласку,— промовив він рішуче,— я й сам вважаю дябелку шляхетною розвагою, але зараз мені не до неї: перше — для гри потрібна готівка, а зоставатися, тільки сподіваючись на неї — незручно, друге й головне — мені треба поспішати додому... А тому, якщо можна негайно,— підкреслив Кармелюк,— одержати гроші, то добре... Я ладен скинути вже три тисячі абощо...— а коли ні, то я негайно їду до Хойнацького, а звідти до Кам’янця, подам позова і додому...
— Пане ласкавий... пшепрашам,— збуджено заметушився суддя,— всіх заходів уживу... пошлю зараз по жидків... І за півгодини... Я дуже співчуваю панові... Звичайно, з наших проклятих місць поли вріж та тікай...
— Та й мене, старого, бентежить цей гадючий виплодок, чортів сват Кармелюк...
— Хо-хо!! Справді чортів сват і відьмин зять! — засміявся суддя.— І пан не знає ще, яка то бестія? Будь-кого одурить, вужем з рук вислизне...
— А, бий його нечиста сила! — стукнув Кармелюк палицею.
— Звичайно, знаете, нападає здебільшого на дурнів...
— Ха-ха! Звичайно, звичайно... А от попався б мені!
— Та й у мене, проше пана, не зірвався б з гачка... Го-го! Проше!.. То я зараз... Пошлю... І з божою допомогою...
— Тільки поквапте жида... Та прикрикніть на нього... Ви ж суддя.
• — О, ма ся розуміць... Так я в мент.— І суддя, незважаючи на свою огрядність, вилетів з кабінету піжоном.
Кармелюк зостався сам. Сутінки густішали. В залі вже лакеї готували картярські столи; з сусідньої кімнати чути було якийсь’ підозрілий шерех... З кожною хвилиною в душі Кармелюка зростала тривога, і якесь передчуття ніби шептало йому: "Тікай — тебе жде пастка!" Нарешті, Кармелюкові стало ясно, що лукавий суддя пішов не до жидів, а до городничого по солдатів.
"Та що ж я за дурень, щоб чекати? Ні, вже другий раз кумом не буду..." — і Кармелюк рішуче схопив свого капелюха й квапливо попрямував через залу до передпокою; але тут зустрів його господар і знову завернув до кабінету...
— Дістав,— заговорив суддя задихавшись,— але чого це коштувало! Ой матко найсвєитша, що то за проклятий народ жиди! Понад чотири тисячі здер... Я вже п’ять сотень своїх доклав... Нашкріб, де тільки міг... Так ось усі пеньонзи... Шість тисяч, якщо пан дозволить?
— Гм! гм! Це наче Кармелюк...
— Цілком справедливо,— погодився суддя,— то якщо пай вирішив, то прошу розписку...
Кармелюк добув папірця, поклав його на столі... Суддя оглянув його:
— Так, моя рука... Моя розписка... Ну, прошу пана — ось шість тисяч золотих...— висипав він з великого гаманця чималу купу червінців.***** І сподіваюся, що пан дасть мені велику втіху тим, що проведе з нами сьогоднішній вечір. Як бога кохам, виїжджати вночі — то безумство: тут навколо нашого міста невилазні болота й нетрища... На кожному кроці може зустрітися Кармелюк.
— Ха! Навряд чи він мені зустрінеться,— засміявся гість.
— А проте!.. Ой пшепрашам пана! — раптом заметушився суддя, перевертаючи то на той, то на другий бік розписку.— Пан Хойнацький нічого, крім цього паперу, не вручив!
■— Ні, а що?
— Як же так? Він не зробив передаточного напису... В мене ж немає юридичного сліду, що ця розписка належить тепер шановному панові?
— Та вона в меце в руках... отже, моя... а пан порве її — виходить, поквиталися з Хойнацьким, та й годі!
— Хе! Так-то воно так... а най, виходить, поганий юриста... Звичайно, ця розписка домашня... порвав її — і квит... Але...
В цей час у залі вже почулися два-три голоси, серед котрих звучав і сріблистий жіночий: "Якщо пан суддя ще зайнятий, то я зайду до наймилішої пані Агати".
У Кармелюка мороз пробіг по спині; він з неприхованим роздратуванням перепитав суддю:
— Ну... то що ж? Яке "але"?
— Але мій сердечний приятель... ця щонайчесніша і що-найправдивіша душа,— підкреслив суддя іронічно,— пан Віцентій може сказати, що він просто згубив цей папірець, а платити не доручав...
— Цо-о? — підвівся Кармелюк не по-старечому й грізно посунув на суддю.—Пан мені вдруге не висловить такої думки!
— На бога, пане! — злякався суддя й відступив від нього на крок.
Кармелюк узяв зі столу вексель: ще гачок для скидки?
— Годі! Я прошу в пана пробачення за турбацію,— промовив він пиховито, простягаючи руку до капелюха...
— Даруйте, даруйте, вельможний пане,— стурбовано заговорив суддя, ласкаво торкаючись руками до поли свого гостя,— я панові цілковито вірю... це я... знаючи поганющиц характерець свого приятеля... Любить обіцяти багато, а ще більше брехати... Але що з воза впало, те пропало... Панова цілковита правда... Одержуйте гроші... Дозвольте сюди мою розписку — і квит!
Кармелюк ще постояв мить у роздумі; але потім, махнув рукою й неохоче й не лічачи почав ховати в свою кишеню гроші...
— Пан, сподіваюся, не гнівається за слово?
— Ні, пане... Пролетіло. вже,— усміхнувся гість.
— Ну, на доказ щирої прихильності, нехай же пан зробить мені високу честь провести цей вечір з нами... Присягаюся святим Марцелом, небезпечно їхати... А на світанку... з богом! Я ще дам і провожатих... Ні, я таки пана моєю судейською владою не пущу на явну загибель... Нарешті, зараз цілим хором, з моєю дружиною й гостями, які прийшли, буду просити...
"Ех, бодай тебе роздуло горою, каторжна туша!" — злостився в душі Кармелюк і, бачачи, що ніяк не зможе від нього відкараскатися, вдався до такої хитрості: — Ваша надзвичайна люб’язність і гостинність мене перемогли... Е, хай так: труснемо старістю! Тільки дозвольте, пане, на чверть години... переодягтися... я по-дорожньому... а в вас дами...
— Не варто, пане... Я такий радий! — І суддя, обнявши гостя, тричі почоломкався з ним.
— Ні, вже дозвольте! Я миттю...— настійно сказав Кармелюк і квапливо подався через залу до передпокою, шепнувши господареві, щоб опісля репрезентував його гостям.
Суддя провів гостя до самого ганку.,. Але як тільки вони вийшли з будинку, у ворота в’їхав екіпаж і зачепився колесами за тумбу...