— Як нікого? — вхопилася вона чіпко руками за отаманове ^плечей, нахилившись, вп’яла в нього свої палючі, сповнені кипучої пристрасті очі; груди її високо підіймалися й здригалися, коли вона дихала; збуджене обличчя палало вогнем, з уст виривалося гаряче дихання...
— Еге ж, як нікого! Любив я свою дружину глибоко, дуже, але та любов була спокійна й тиха... А ти в мені підіймаєш якусь бурю, кип’ятиш кров, туманиш голову, П?ЯНИПІ якимись чарами...
— Не чарами,-а своїм серцем,^ заговорила вона поривчасто,— бо й воно, мов п’яне, рветься до тебе... Постривай, вислухай! — спинила вона владним голосом поривчастий рух Іванів.— Ти ще не знаєш мене... Я ж страшна... Не відьма, ні,— а чую в собі якусь силу: якщо вже я кого полюблю, то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого... Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!
— Орлице моя! — скрикнув Кармелюк, притягаючи до себе красуню.
— Стривай, ще не все! — вислизнула вона з обіймів.— Всю себе віддам, так, усю,— але тому, хто й мене вірно полюбить’... Але ж як узнаю, що коханець мій мене дурить, і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні перед чим, а відомщу йому, відомщу! Жартувати, може, і я жартувала в своєму житті не раз, крутила голови й хлопцям,
ї жонатим, навіть тішило мене погратися з дурнями... А це тому, що я й досі нікого не любила... Нікого,— підкреслила вона,— але якщо покохаю... А тому-то я й кажу тобі, не жартуй зі мною... Чую серцем, що люблю тебе!
— Та ти мені ще миліша в сто крат з своєю грізьбою! — скрикнув Кармелюк і поривчасто притяг до себе молодицю; але вона знову, мов змія, вислизнула від нього й крикнула хрипко, наче пересохлим від спеки голосом:
— Постривай, послухай! Адже тут життя горить...— і вона швидко заговорила, боячись, що хтось або щось перешкодить їй висловитись: — Я ж нетутешня, а з-під Києва... Панською кріпачкою була... І служила навіть недовгий час при покоях панських. Пан хотів згвалтувати — так я йому покусала руки... А пані, довідавшись про те, ще мене ж і одшмагала, ну, я підпалила їм тік і клуні... Виждала час, коли все звезуть на тік, і підпалила... Майже через рік... На мене й подумати не могли... А потім повернувся в наше село москаль Михальчук, старий уже, а карбованців наскладав і надумав женитися. Сподобалась я йому; він до пана — купити, отже, мене; пан заправив триста карбованців. Той заплатив і на другий же день повінчався зі мною. Мене ж навіть і не спитали, любий він мені чи не любий? Яка там у кріпачки воля? Повели, та й годі! Та, правду кажучи, я була навіть рада: кохати я нікого не кохала, а воля все ж таки й нашій сестрі люба... Ну, прожила я з своїм дідом років два, звикла до нього; але несподівано його деревом прибило в лісі, і осталась я молодою вдовою. Як тільки ото я овдовіла, так мені й порадили добрі люди піти з наших країв — бо папи, мовляв, можуть почати знову мститися на мені. Розпродала я все й, не діждавшись панського нападу, подалася на Поділля, взяла тут в оренду корчму й зажила добре. Хто чіплявся до мене, то або гнала в потилицю, або жартувала... Але нікого ще й досі не любила! Так ось яка я! — закінчила вона, важко, поривчасто дихаючи.
— Якої я шукав, яка мені снилася,— задихався від захвату отаман.— Сильна, полум’яна, одважна. З такою орлицею не втонеш у болоті, а підлетиш вище хмар!
— То ти мене й таку, яка я є, любиш, і моєю любов’ю не гидуєш, і мене не зрадиш? — вчепилася вона руками в його плече й, випнувши тремтячі груди, вп’ялася в його блискучі очі своїми повними млості очима.
— Люблю! Кохаю!
— І нероздільно віддаси мені все своє життя?
— До останнього подиху.
— То бери ж мене! — скрикнула вона жагуче й припала до нього вся...
XXXV
Після злигоднів і мук тюремного життя — свобода, воля, краса рідної країни й шалені Уляниііі ласки вилинули на Кармелюка якось чудодійно. Кожен день, здавалося, давав йому нові сили, здоров’я, нову рису краси.
Погляд, постава, рухи, голос його — все змінилося. Вія прибрався в улюблений одяг, який йому роздобув Андрій, і тепер знову схожий був на того красеня отамана розбійників, самий вигляд якого паморочив голови жінкам... Кармелюк і не зоглядівся, як промайнули в цій солодкій бездіяльності два тижні. Одного разу, сидячи за дружньою бесідою з Андрієм, солдатом та Уляною, Кармелюк промовив, хвацько труснувши кучерями:
— Ну, братове, одросли в сокола знову крила,— пора й за роботу!
—* Пора, батьку! Зморилися без тебе! —* з захватом зустріли слова отамана товариші.
Уляна теж і не зморгнула.
— Якщо робота, то й робота! — підхопила вона захоплено.— Після буднів і свято ліпше! За здоров’я ж нашого отамана-сокола, брати! — налила вона собі в склянку, піднесла її високо й виголосила: — Нехай, росте і ширить свої крила!
Дмитро й Андрій зустріли її тост захопленими вигуками.
— Ех, Уляна, вогонь-молодиця! — крикнув солдат, цокаючись з нею склянкою.
— Добрий товариш, люблю таких! — промовив з почуттям Кармелюк, опускаючи свою руку на її плече.
— Вірний і незрадливий! — додала Уляна, кинувши на нього сяючий палючий погляд і, звернувшись до решти товаришів, ту ж мить заговорила діловим тоном: — Тільки перед тим, як починати діло, панове, треба знайти надійне сховище.
— Шукати не треба! — весело перебив її Андрій.-— Я ось, вештаючись без діла за цей час по лісах, знайшов у глушині таку стоянку, що хоч би й як думав улаштувати її краще, то не придумав би! І від корчми від нашої недалеко.
— Дуже добре!.. Виходить, і маркітантці42 нашій далеко ніжок трудити не доведеться! — моргнув Кармелюк Уляні.— Ну, покажеш — оглянемо всі купно... Та тільки як би наших орлят поскликати?
*""• Правда, батьку! — підхопив Дмитро.— Але й об тім не журися: я вже пустив депорт, що сокіл одрощує крила, які йому були підрізали напасники... Обзиваються діти... Дай строку... Через тиждень буде в нас двадцять-тридцять голів, а тоді...
— Почують про нас і доли й гори! — завершила захоплено Уляна.
Після цієї розмови було ухвалено приступити до діла негайно. Працю поділили: Андрій узявся розшукати й пристосувати під житло сховище, яке він бачив, а солдат заходився розшукувати колишніх членів ватаги. Кармелюк поки що не брав ніякої участі в цих клопотах і відпочивав під опікуванням Уляни. З відновленням колишніх сил думки його також усе частіше й частіше поверталися до колишнього життя. З особливою яскравістю виникла перед ним картина його зрадтґйцького арешту. Цей спогад пік його серце незмитою кривдою і в тюрмі, тепер же, коли вій знову був на волі,— жадоба відомстити Демосфенові буквально не давала йому спокою.