— Не журись, друже,— промовив Кармелюк, кладучи свою руку на плече голодранця,— прийде весна, прилетять вільні птахи — хто їхню пісню збагне, той і волю знайде...
Селянин затулив обличчя руками й промовив гірко:
— Ех-ех, поки сонце зійде, роса очі виїсть. Біда ж не за горами, а за плечима. Подумайте, як я живу: навіть за кума ніхто не хоче йти. Цілу ніч жінка промучилася, що вже там баба не робила — гадали, неживе дитя народиться, а воно живе родилося, тільки кволе, кволе... от-от богові душу оддасть — і ніхто не хоче й хреста дати...
Кармелюка вразили слова селянина. А що, може, й справді ця душа немовляти, що народжувалося, не дала йому вночі загинути й на дорогу вивела на те, щоб він її в хрест увів?
— А де ж ти живеш? — спитав Кармелюк нерішуче.
— Та тут за селом, скраю...
— Гм... а далеко?
— Та верст дві, не більше.
— Зовсім близько, духом перехопитись,— підхопив і шинкар, увійшовши при останніх словах у шинок з невеликим барильцем у руках.
— Та чи буде ще панотець хрестити зараз так рано?
— Звичайно, незручно прийти до нього з порожніми руками! — зітхнув чоловік.— Треба б дати йому карбованця або хоч два злоті!... 34 Та я побіжу,— заговорив він швидко,— впаду в ноги, може, зглянеться: дитинка квола... .
— Нічого падати в ноги,— рішуче сказав Кармелюк, підводячись з місця,— знайдеться в нас карбованець. Я буду в тебе кумом.
— Паночку! Батечку мій! — скрикнув із щирою радістю селянин і, схопивши полу Кармелюкової кожушанки, вкрив її поцілунками.—На світ народив! Од видимої смерті врятував!
— Цілуй руки, кланяйся в ноги ласкавому панові,— радісно заговорив і шинкар.— О вей, такому харпакові — таке щастя... Це тобі бог послав на долю твоєму синові!
— Годі! — спинив Кармелюк селянина.— їдьмо, та тільки скоріше, а то мені ніколи, поспішаю...
— Миттю! — радісно заметушився чоловічок, а шинкар кинувся поперед нього в двері скоріше виводити Кармелю-кового коня.
— Будьте ласкаві, паночку, сідайте, не минайте й другий раз корчми моєї,— заторохтів він, допомагаючи Кармелю-корі всістися й закутуючи йому ноги та поправляючи рядно; чоловічок сів поруч, а барильце поклав біля ніг.
— Ну, все вже? — спитав Кармелюк, перебираючи з рук шинкаря віжки.
— Все, все! — хапливо обізвалися шинкар і селянин.
— Ну, рушай! — гукнув Кармелюк на коня.
— З богом, з богом! — тричі промовив шинкар, радо потираючи руки. Кінь рвонув, і сани побігли по блискотливій сніговій рівнині.
Хвилин через десять селянин підвіз Кармелюка до великої хати, що самотньо стояла за селом.
— Тут? — дивуючись, спитав Кармелюк.
Хата зовсім не схожа була на житло: навколо неї не видно було ні ліси, ні городу, ні якихось будівель, та й стояла вона в полі, верстви за півтори від села.
— Тут,— відповів чоловічок, вилазячи з саней і, помітивши кумів подив, поспішив пояснити: — і досі не спроможуся полагодити своєї хати, так дозорець, дай йому боже здоров’я, змилостивився, дозволив оселитися поки що в економічній...
— Ага...-— протяг Кармелюк, згадавши слова селянина.— Ну, коня вже постав де-небудь та корму дай...
— Зараз, зараз... все зроблю, заходьте, пане милостивий.
Чоловічок розчинив ухідні двері й, знявши шапку, низько вклонився Кармелюкові.
Кармелюк увійшов слідом за ним до сіней, а потім і до великої, зовсім порожньої хати; в ній не було й найменшої ознаки того, щоб тут жили коли-небудь люди. ІІі одного горшка, ні миски, ні ганчірки на лаві, не було навіть ікон. Велика піч була холодна як лід; не тільки вогню, ба навіть і попелу не видно було в ній.
Кармелюк оглянувся з подивом навкруги і промовив з легким свистом:
— Гай-гай, чоловіче божий, та як же ти живеш, що в тебе ні горшка, ні покришки... Та де ж дружина?
— В тій хаті, через сіни... Ми тут і не живем, а там,— поспішно пояснив чоловічок,— та ось зараз узнаю, як жінка, поділюся з нею радістю... Може, й пан не відмовиться зайти.
Чоловічок вийшов у сіни, щільно зачинив за собою двері й за хвилину вернувся назад.
— Заснула, паночку,— промовив він тихо,— допіру тільки втихомирилася... шкода будити...
— Та й нема чого,— спинив його Кармелюк.— А де ж дитинка?
— Баба понесла до попа наректи.
— Коли б вона часом ще до церкви не подалася,— сказав з досадою Кармелюк.— Ти, брате, поспішай, мені ж баритися не можна.
— В ту ж хвилю, ось тільки затоплю, збігаю по куму, та й до батюшки.
— Та попроси панотця, щоб завітав сюди, я грошей не пошкодую.
— Зараз, зараз!
Чоловік заметушився, приніс оберемок соломи, запалив у печі й побіг по куму.
Кармелюк сів на ослоні. Його починала розбирати якась незрозуміла тупа досада. І навіщо він погодився їхати на хрестини? Чи не простіше було б дати чоловікові червінця? З червінцем він знайшов би собі і п’ять пар кумів. А тепер почнеться морока! Баба, либонь, піде з дитиною до церкви, піп не захоче до відправи хрестити, а відправа довга, та ще хресний хід, потім захоче й панотець розговітися, відпочити. А потім наб’ється гостей: день святковий... а пани в Головчинцях можуть прошохати.
— Ех, падав же мені нечистий! — прошепотів у досаді Кармелюк і, спертись ліктем па стіл, схилив голову на руку.— А на серці так уже ж погано, паче там сто котів шкребеться, не до людей зовсім! Та й у голові щось шумить! — Тьху, ти! — зітхнув він голосно: — Зовсім погано... і нудно якось. Небагато, здається, й випив: склянку горілки й ківш пива, а он як розібрало!
Кармелюк провів рукою по чолі й оглянувся навкруги: голова дуже боліла, перед очима почали плавати зелені кола, все тіло якось обважніло.
— Добре було б поспати,— подумав він, потягаючись... і нараз перед його очима немов блиснули вогненні очі молодиці й її білі блискучі зуби...
XXXI
*
— Що ж-це, так і справді засну,—промовив Кармелюк уголос і тріпнув головою.— Ага, ось і кума,— в сінях почулася хода,— ну, охрещу та й скоріше в дорогу.
Двері справді відчинилися, і до * хати ввійшов господар у супроводі гарненької, гостроносенької молодички, тоненької й верткої.
— Ось, пане, й кума, не прогнівайтесь, кращої це знайшов,— сказав він, знову вклоняючись Кармелюкові.
— Та кращої не треба, де ти й знайшов таку кралю? —
люб’язно відповів Кармелюк, підводячись з місця і вклоняючись молодичці. .