Марина прийняла фартух од обличчя й схлипнула істерично:
— Та як же мені видати, як сказати?!. Язик не повернеться...
— Слухай, молодице,— поважно промовив Пігловський.— Слухай, мати,—підкреслив він останнє слово,—і запам’ятай, що я тобі казатиму: взяли мене за серце твої материнські сльози, щастя хочу твоїм дітям. Нехай знають усі, що батьком їм став не Кармелюк, а пан Кармелюків. То от же, слухай: якщо ти виконаєш мою волю й зостанешся мені вірною слугою, то, ось дивись, цей папір,— я передаю його панові Янчевському,—він справді передав Янчевсько-му великий, складений вчетверо аркуш паперу,— тут підписаний визвольний лист тобі й твоїм синам.
Крик радості вирвався з грудей Марини, і вона впала до ніг панові Пігловському.
— І ти його одержиш,— казав Пігловський, не відпихаючи Марини від своїх ніг,—і не тільки одержиш визвольного листа, але ще й дам нагороду тобі, дам тобі и землю, і пару волів, а поки що й од панщини звільню.
— А я ще додам од себе за чесний вчинок і корову,— мовив Янчевський.
— І нічого тобі за це й робити не треба,—казав далі Пігловський.— А тільки як прийде до тебе твій гайдамака,— прибіжи в двір і скажи тільки одне слово: "Пане, дайте мені мого визвольного листа!" Більше нічого! Про чоловіка й не згадуй. Але,—змінив він одразу тон і заговорив суворо та грізно,— не думай, тцо ти можеш утекти від мене до свого розбійника! Миша не втече в мене з села, чуєш? Миша не втече!
— Нехай я світа божого не побачу, якщо надумаю втекти від пана, нехай умру без каяття,— мовила Марина, падаючи на коліна.
— Але якщо ти надумаєш обманити мене,— перебив її Пігловський, і голос його понизився до страшнога шипіння,— якщо я тільки довідаюся, що ти переказала хоч одне слово з цієї розмови Кармелюкові,— відразу ж на очах твоїх зашмагаю твоїх щенят, на смерть закатую, собаками зацькую!
— Ой! — не своїм голосом закричала Марина й, обхопивши руками ноги Пігловського, заговорила, задихаючись від страху: —Все... все... не обманю, папочку, не обманю... Порятуйте, не губіть дітей!
— Ну, гаразд,— закінчив Пігловський уже лагідніше,—
вірю тобі. Іди ж і думай про те, чи ти мати своїм нещасним дітям, чи спільниця душогуба, котрому й на небі нема прощення. ' ■ '
Але тому що змучена, знесилена Марина все ще плакала й ніяк не могла підвестися з землі, то Пігловський подзвонив і наказав викликаному дворецькому:
— Підведи молодицю, та не забудь сказати дозорцеві, щоб від панщини її увільнив.
Коли двері за Мариною зачинилися, Демосфен підвівся з крісла й промовив, потираючи руки:
— Ну, пане Адаме, тепер тільки встановити добрий нагляд, а жінка викаже, викаже, хай мене грім уб’є!
Одразу ж був установлений за Кармелюковою хатою й за самою Мариною щонайпильніший нагляд. Ніхто з селян, та й сама Марина і гадки не мали, що за нею й за її хатою невпинно стежать три пари зірких очей, а тим часом вірні сторожі мінялися непомітно для стороннього ока й не залишали убогої хати й на хвилину без своєї опіки. Сам Демосфен, переодягтись, не раз брав участь у нічних обходах.
Та Кармелюк не з’являвся.
Хитрі пани ие залишали Марину без свого впливу; кілька разів заходив до неї батюшка й розмовляв з нею суворо й напучувальио про те, що вона повинна послухатися панів, своїх добродійників, і відступитися назавжди від Кармелюка. •
Пани, з свого боку, виконали обіцянку, яку дали Марині: її вже більше не брали на панщину, ба навіть дозорець став добріший і ласкавіший і, помітивши, що Марина дуже кашляє й сохне, звелів їй пригнати з панського двору корову для тимчасового користування, а пан розпорядився видати ще й од себе мішок пшеничного і два мішки яшт-нього борошна.
Тепер уже й дворище й хата Кармелюкові мали веселіший вигляд. Користуючись своєю1волею, Марина сяк-так поправила, що могла, і на гроші, які залишив Кармелюк, придбала обережно, потроху, щоб сусіди не догадалися, все потрібне.
Неголодні, чисті хлопчики поправилися, повеселіли й тішили материне око. Але самій Марині не пішли на користь ні спокій, ні їжа: вона хиріла й кашляла, а на щоках її з’явилися лиховісні червоні плями. А втім, сама Марина не помічала своєї хвороби: повсякчасний напружений стан душі одвертав її думки. Часто, лежачи на лаві в своїй убогій, але чистій хаті, Марина думала, дивлячись на дітей, котрі тут же працювали коло неї: "Як би добре було і до кінця життя прожити отак, у достатку, в спокої... і на волі! На волі!.."
Саме тільки це слово викликало в її душі таке хвилювання, що обличчя її спалахувало гарячим рум’янцем, а очі займалися вогнем, як свічки. На волі! Мати право жити, як хочеш, робити, що хочеш, іти, куди хочеш. Не знати ні панщини, ні катувань панських. Ох, аж дух захоплює! Дітки кохані, бідолашні, чи знаєте ж ви, яку долю можна купити вам кількома словами: "Пане, дайте мені визвольного листа!" Але зараз же думка її круто повернула в інший бік і радісне почуття змінила болісна гризота. А тим часом, поки вони розкошуватимуть на волі... Він — чоловік... батько — знемагатиме на каторзі... все життя... все життя... а може, й повісять... Умре без сповіді... Стане з усіма гріхами перед страшним судією. Вони кажуть, що й без мене піймають його... Ой, брешуть, брешуть вони. Не кликали б вони мене, не манили б! Він же може ще втекти, врятуватися, схаменутися... покаятися. І щоб вона зрадила його? А гріх... Господь відступився... А пай? — Це слово викликало в її душі чи ще не більший жах. На саму згадку про слова панські, про той страшний тон, яким пан промовив їх, Марина вся здригалася, серце її завмирало, обличчя блідло... а губи шепотіли: "Уб’є... замучить... закатує на смерть!"
— Ой дітки ж мої!—скрикнула вона істерично, пригортаючи до своїх впалих грудей біляві голівки дітей.— Навчіть мене, що мені робити? Щастя вам хочу, волі!! Ой горе, ой недоле моя!
Із усіх цих супротивних почуттів, що шматували Марині серце, проступало найвиразніше одне бажання, щоб Кармелюк не повертався назад.
І справді, немов відчуваючи страждання дружини, Кармелюк зовсім зник не тільки з найближчої місцевості, але й з околиць. Минув місяць, другий. Кармелюк не показувався. Кругом стало спокійно; розбої й наскоки припинилися. Почали доходити чутки про те, що Кармелюк показався то під Вільно, то під Києвом, а то під Варшавою. Пани почали заспокоюватися й вирішили, що гайдамака, наляканий посиленими переслідуваннями, назавжди попрощався з цією місцевістю. Так спокійно минув і листопад. Життя панське, збаламучене появою Кармелюка, почало потрохи входити в своє річище. Заспокоювалося шановне панство і в Головчинцях. Енергія його, дуже піднесена спершу, помалу-малу спала; разом з тим почав слабнути й нагляд за Кармелюковою хатою, а з цим одночасно зменшувалися й панські благодійства для Марини. Тільки Демосфен не вгавав у своїй настійливості.