— Мм... еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода...
— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.
— Вельми й вельми,—потер руки асесор.
Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси... Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:
— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно... Вчорашня моя пропозиція була вигідніша... але пап депутат...
— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.
— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу... Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.
— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.
— Йогомосць ні при чому... але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?
— Я сам його зустрів коло брами... муляр був конче потрібний...
— Як же пан, при своїй підозріливості... Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.
— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.
— Мені конче... треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.
— Бачите, незакінчена брама давала доступ... розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу...
— Авжеж, від тої брами я втрачав розум...— пробурмотів Хойнацький.
— Припускаю,— вів далі асесор,— але невже не знайшлося серед хлопів і панських підданих простого муляра?..
— Не знайшлося...— перебив Пігловський.
— Хе-хе! — І пан асесор значливо переглянувся з своїм товаришем.
— Мм... так,—протяг комісар.—Хлопи й навколишні обивателі свідчать, що у Вівсяниках і тепер є три-чотиріг муляри й дуже вмілі... Один навіть може мурувати най вигадливіші груби.
— Але я боявся своїх хлопів...
— Були на те, можливо, якісь конфіденціальні причини?
— Та як же хлопам вірити? То — гадюки!
— Але якщо хлопи — гадюки, то чому чужі кращі?
— Мої особливо!
— Напевно, пан або пані їм дуже допікали?
Хойнацький прикусив язика, але Пігловський поспішив
йому на виручку.
— Пан асесор допитується вже не про належне: ставлення дідича до своїх підвладних священне, і ніхто цього торкатися не може. Це раз, а друге — найнятий муляр був зовсім не хлоп, а вільний кацап...
— Священних прав я ие торкаюся, боронь боже,— покірно заперечив асесор,— але для визначення провини селян відати належить, чи були вони зведені лиходійськими підмовами вищереченого вбивці й злодія, Кармелюка, чи самі, носячи в душі почуття звірячої помсти, покликали сюди гайдамаків... Вельможний пап, гадаю, сам погодиться, що інтереси правосуддя цією свідомістю зело зачеплені... Але й поминувши сеє, мені все-таки для слідства треба знати, з яких причин сей удаваний муляр, що виявивсь розбійником, не токмо не був оточений якимсь дозором, але навіть був допущений у покої, де й ночував.
— Неймовірно! — розвів руками комісар.
— То не я допустив, не я...— стрепенувся Хойнацький.— То друяшна... покоївка їй сказала... Вона Фросі вірила... ну й погодилась.
— Фрося... Це покоївка?
— Так, пане.
— І не хлопка, а вільна?
— Так, я її відпустив на волю,— обізвався Пігловський.— Вона раніше була моєю хлопкою.
— А за що, коли дозволить пан поцікавитися?
— Гм... взагалі... за заслуги..,— збентежився, видимо, її колишній володар.
— Пшепрашам, пане,— попросив пробачення асесор,— я нічого не торкаюся... шаную священні права, а вельми паче родинні таємниці, але мені треба знати, чи має сяя дівиця душевні якості, котрі могли б вселити покійній жертві довіру до своєї найманки?
— Гм... щодо душі...— почав був Пігловський.
— Має, мас,— поквапився запевнити слідчу комісію господар.
— Треба допитати її — і квита! — вирішив асесор.
— На бога, паново! Не тбрзайто неповинної ні в чому дівчини! — заблагав Хойнацький.
— Кого це? — збентежився й депутат,
— Та Фросі...
— Як? Чому? Яке її відношення до цього діла? — стурбувався депутат.
— А таке, шановний пане депутате,— відповів з ласкавого догідливістю пан асесор,— що це головний свідок, а може, й пособник, що ми тільки від неї можемо довідатися про місцеперебування злочинця і його товариша, з яким бачимо близькість дівиці.
— Скажу навіть — відчуваємо,— зарокотав комісар.
— Дай, пане, спокій! Все це дурниці! — спалахнув Янчевський.
— Ох-ох-ох! — похитав головою пан асесор.— Відхилити сюю дівицю від відповідальності, означало б іти явно, пане, проти закону, сиріч покривати розбійника й стати на його бік, бути його пособником. Гадаю, що сеє панові депутатові, якому доручено захищати шляхетське життя й добро, не личило б.
XXVII
— Я вважаю покоївку Фросю пособницею злочинства! — гаркнув комісар.— Так, пособницею, співучасницею... І якщо пан хотів писати йогомосці маршалкові, то я теж пошлю естафетою рапорт губернаторові й панові голові суду.
— Та я не перечу, панове, мені що,— розгубився Янчевський.
— Невже ви її, бідолашну,. будете допитувати з тортурами? — бідкався Хойнацький.
— Її кличемо зараз, як свідка,— посміхнувся асесор,— але вельми правдоподібно, що вона зразу стане й звинувачуваною!-. Щодо свідка, залежить від комісії, чи дати віру її словам, чи підкріпити їх тортурами... Але від звинувачуваного вимагатимуть неухильного опиту з тортурами, хіба токмо він у всьому щиросердно й без усякого хитрування признається.
— Це жахливо! — шепотів побілілими губами Хойнацький.— Нещасна дівчина!.. Вона може... з дурного розуму... вона від страху...— А в голові його стукало тим часом: — "Вона ж од страху може чорзна-чого наплескати і мене всього вплутає..."
— Та чого так пан за неї заступається? — ущипливо зауважив комісар.— Хоч її ж і випустили на волю, а все ж таки вона хлопка... і здатна на всяку капость... Ось пан побачить... Я наполягаю привести її неодмінно і взяти під