— Гм! — крекнув Демосфен.—Правда, з таким од&аж-ним шляхтичем можна було й про небезпеку забути!
— То так,— Розалія злегка зашарілась,— але забути про небезпеку не можна було й па хвилину, бо хоч би граф був і самим Голіафом 37, він по міг би оборонити мене від сотні гайдамаків. Ох, що я пережила! — Розалія відкинула голову й затулила очі рукою.— Коли: б не думка про тебе, коханий мій, я не знаю, як би я й перенесла ті хвилини...
— До правди! Треба дякувати святому провидінню, яке послало графа мені на допомогу! — промовив маршалок, шумливо віддихуючись і проводячи рукою по лобі. Сама розповідь дружини вже кидала його в піт, а злипле над лобом волосся ще більше надавало комізму його червоному гладкому обличчю.
— Гм... Граф, як видно, щасливчик, у сорочці родився,— сказав Демосфен.— Кожен з нас погодився б ризикнути своїм життям, щоб оборонити пані, але не кожному бог пошле такий щасливий, надприродний випадок.
— Але, папе, бійтеся бога! Чи можна це назвати щасливим випадком! — скрикнула Розалія і розповідала спокійніше далі: — Граф ту ж мить залишив мене в альтанці, а сам кинувся до вузького проходу в ущелині: "Там,—сказав він,— я відстою крулеву й від сотні!"
— Ах, як по-лицарськи! — засяяв маршалок*
— Я вважаю, треба докласти всіх зусиль і розшукати графа,— докинув Пігловський.
— На бога, панове, на бога! — гаряче скрикнула Розалія.— Шляхетський обов’язок... Ми повинні віддячити...
— Але де ж шукати того рятівника? — спитав не без іронії Демосфен.
— Чи це можу я знати? Я кинулась була за ним і впала, потім очутилась і знову зомліла, бо почула тупотняву ніг тих людей, що бігли по саду... Я зрозуміла, що то смерть летить... Ах, я більше не бачила графа! — і Розалія піднесла до очей мереживну хусточку.— Я впала непритомна... а потім я опритомнювала разів два, але крики знову лякали мене, я була певна, що то гасають кругом гайдамаки... А далі — панство все знає.
Розалія замовкла. Всі теж мовчали, тільки Демосфен мугикнув щось невиразне й забарабанив по кріслі пальцями.
— *Але де ж він? — заговорила знову Розалія, трохи підводячись на канапі.— Ви, мабуть, знайшли його труп? Ви приховуєте це від мене?
— Але, любуню, навіщо б я це приховував від тебе? Коли б я розшукав його трун, я поховав би його з усіма почестями, які личать такому доблесному вельможі.
— Але де ж він? Де?
— Я знаю про це стільки, скільки й ти.
— Трупа графа не було ніде, це я можу засвідчити пані,— промовив Демосфен.— Але, в усякому разі, граф наразив ся на паскудну річ: тупіт людей, що бігли, який чула пані, то й був тупіт розбійників, котрі втікали від москалів.
— О так, отже, він загинув, загинув! — скрикнула Розалія й, закривши обличчя хусткою, залилася слізьми, ридаючи.
— Але заспокойся, крулево моя,— розгублено заговорив маршалок, намагаючись утримати руку Розалії.— Може, він ще живий, а якщо й помер, то така звитяжна смерть — кожному гм... бажана.,, гм... така доля бажана кожному шляхтичеві.
— То й беріть собі таку долю! — скрикнула Розалія і роздратовано вирвала свою рук із рук чоловіка.— Загинув! Такий лицар! І крім того, з ним були всі мої коштовності... і ваші дукати!
— Як, і пеньонзи, і діаманти? — скрикнув у свою чергу маршалок і схопився з місця.
— Авжеж, і пеньонзи.—Розалія опустила хустку від обличчя й заговорила злісно: — Чого ж ви дивитесь на мене? Не залишати ж їх було хлопам?
— Але, душко, вони були сховані... і ніхто, крім тебе
Й МЄНЄ;..
— А пожежа? — перебила його з неприхованою злістю Розалія.— Про це, як панові здається, треба було подумати? Коли ми втікали, я встигла вихопити все з твого кабінету і з моєї опочивальні й передала графові, а в ту хвилину, коли він...
— Бідний, бідний, як Іов! — зойкнув у відчаї маршалок
і, затуливши обличчя руками, гримнувся на диван.
— Чого ж ви пхикаєте, як баба? — гнівно скрикнула Розалія, схоплюючись з місця.—Треба шукати графа, не гаючи й хвилини!
— О так, так! — схопився з місця й маршалок.— Але де, як, куди, що?..— заговорив він безладно, кидаючи на всі боки розгублені погляди.
— Передусім допитати хлопів: вони все знають,— вирішив Пігловський.
— Хлопів треба допитати, та так, щоб пам’ятали до смерті, але...—Демосфен сумнівно повів бровою й клацнув пальцями,— але цей граф здається мені дивним...
— Граф дивний!..—скрикнула обурено Розалія, і щоки її зайнялися густим рум’янцем...— Та як вистачило в пана совісті сказати це? Красень... Одважний лев! Лицар, яких я ще не бачила й, що ж він... ха-ха-ха-ха!.. На думку пана, вкрав мої діаманти?
— Воронь боже, я цього не казав! Я тільки хотів сказати, що зникнення його я не можу осягти розумом, але, в усякому разі, пані описує його такими гарячими словами,— зауважив він ущипливо,— що я беру назад усі свої підозри.
— В цьому немає нічого дивного,— відповіла з гідністю Розалія.— Тільки ница душа може говорити холодними словами про людину, яка врятувала їй життя й честь,—підкреслила вона.—А коли б цей граф був, як гадає пан, лиходієм, гайдамакою, хіба він зробив би це? Ми були самі, всякий хлоп скористався б моїм беззахисним становищем, а він був такий скромний, такий шляхетно делікатний... До руки моєї він не доторкнувся! Я гадаю, шановне панство,—блиснула вона своїми прекрасними очима,— ви самі визнаєте, що на це здатний тільки справжній шляхтич, а не підлий хлоп!
— Правда, правда! — промовили разом чоловіки.
— Цілковита правда па боці шановної пані маршалко-вої,— заговорив розсудливо Пігловський.— Ті пси з дамами не панькаються, тому приклад — наша нещасна пані Доро-тея; знову ж таки, коли б граф мав якісь негідні наміри, чого я, боронь боже, і в думці не маю, то він скористався б панськими коштовностями набагато раніше, а не кинувся б з ними просто в руки ворогові.
— Саме так, просто в руки ворогові! — підхопила Розалія й, затуливши обличчя мереживною хусткою, знеможено опустилася на диван,
— Правда, цілковита правда! Дикі химери гайдамаків збили б мене спантелику, але тепер мені все ясно... Шановне панство! Прошу слова! — Демосфен підвів свої густі чорні брови й нростяг уперед правицю.
Всі насторожились, а пан маршалок тільки прошепотів занепалим голосом: