— От, каторжний! — не стрималася баба.
— Шельма! — докинув тутешній машталір.
— Ох-ох! — зітхнув дід.
В цей час дівчина, що підмітала хату, дійшла до самого мисника й, підвівши голову, побачила Кармелюка.
— Ой, гвалт! Панич у хаті! — скрикнула вона, відскочивши перелякано.
Всі посхоплювалися й заціпеніли.
— Слава богу! — промовив Кармелюк, виступаючи з тіні.
— Вовіки слава,— відповіли машинально дворецький і баба.
Всі видивилися непорозуміло на гарного й ставного юнака в панському одязі, вітання не панське, а простонародне, зовсім їх спантеличило.
— Не впізнали мене, добрі люди? — заговорив Кармелюк, підходячи до самого каганця.—І ви, бабусю, не признаєте?
— Ой, щось, паничу...— почала протирати очі баба,— голос ^начебто знайомий... неначе пізнаю... і неначе не пізнаю...
— Та Янко Кармелюк!
— Янко?! Ясь?! Любий мій! Та невже? — радісно заметушилася стара.— Дай же я тя приголублю... Це свій брат,— мовила вона до челяді й кинулася обнімати Янка.
— Бабусенько, все такі ж самі! — усміхнувся він, поштиво цілуючи руку старої.
— Хе, синку, засушений гриб, поки його й черви не поточать, все однаковий... А от ти, нівроку: пан паном, молодець молодцем! Та який красень, хоч малюй... Чи не правда, дівчата?
Посудниця чмихнула в рукав, а потім витерла ним старанно носа, а дівчина геть засоромилася й затулила обличчя фартухом.
— І пан дворецький тут? — рушив до старого Кармелюк.
— Здоров, здоров, пане Янку! — привітно озвався той і вхопив його в свої обійми.
— Штука! — крекнув, широко усміхнувшись, машталір і потягся цілувати Янка.
— І я тут...— обізвався Явтух.
— Явтуше, любий... та й гарно ж ти на сопілку,— і Кармелюк, труснувши Явтуха за руку, дзвінко поцілувався з ним.
В хаті знявся радісний гомін. Всі обступили Янка, кожен намагався привітати його теплим словом, а Янко, вигукуючи "Свирид, Гнат, Остап!" — ручкався й цілувався з своїми земляками.
Ця привітна зустріч односельців дихнула на душу Янка теплом і розвіяла його пригнічений настрій: спільне рабство, спільне горе трохи мирило його з своїм становищем і зближувало, ріднило з побратимами, на яких у пана Ян-чевського не вистачало лози.
— Ну, сідай же з нами, синку,— запросив Янка дворецький.— Оце ось наш... сирота... а тепер, як бачите, будь-якого пана за пояс заткне...
— Звичайно, має ся розуміть... от і ми... Маршалок — велике діло...
— Го-го! Прибери й пенька, то матиме постать панка! — засміявся фурман.
Всі теж засміялися й подались до столу.
— Сідай, сідай,— казав дворецький,— та розкажи нам, де ти бував, що ти видав? Які є люди на світі? І як люди прості ся мають у далеких, заморських краях?
— Цікаво! — крутнув головою тутешній машталір.
— Ой матінко! — протягла баба.— І як тебе там серед бусурманів песиголовці не з’їли?!.
— Там, бабусю, де я був, бусурманів немає і песиголовців немає... то самі брехні! Скрізь християни... католики або лютерани... От православних — немає...
— Та які ж то християни! — зневажливо махнула рукою баба.— А за песиголовців не кажи... Покійна дядина моєї матері, що доводилась Насті Супрунисі сестрою в перших... її держав вуйко Гнатюк... оно, що хата з двома димарями зараз же за Чумарчуком...
— Та годі, бабо! — забурчав на стару дворецький.— Ти як почнеш свої теревені, то, тебе й до світу не переслухаєш... Мовчи краще та слухай готове...
— Що ж вам розказати, земляки мої любі? — почав Кармелюк.— Всього й за місяць не розкажеш... Надивився я таких див, яких не побачу вже й до смерті... Такі там міста, що їх ні сходити, ні виходити... А чистота яка, а порядок! Вулиці всі бруковані, хоч котися, і порошинка не пристане... А будинки, а палаци — озії які, а костьоли, дзвіниці! Глянеш угору,— шапка з голови падає, кинеш оком — одірватися не можеш...
— Ну, за дзвіницю у лаврі немає ніде у світі...— заперечила баба.
— Не перебивай! — стукнув по столі рукою дворецький.
Баба замовкла, а Кармелюк заговорив знову:
— Такої високої, як лаврська дзвіниця, може, й немає, бабусю... Ну, а щодо краси...
— У Києві святі...— почала була знову стара, та, помітивши грізний погляд діда, затулила собі рота рукою й геть замовкла.
— Щодо пишноти,— то й не здумати і не згадати... Велике там за кордоном, мабуть, багатство і люди вільні живуть...
— Вільні? — перепитав машталір.
— Вільні... Такого кріпацтва, такої убогості, як тут, ніде не бачив... Ми більше жили у француза, у їхній столиці — Парижі.
— У хранцуза, що війною йде? — здивувався Явтух.
— У того самого...
У цей час грюкнули двері, і до хати увійшов суб’єкт, ніби економ, у чумарці, ботфортах і з нагаєм у руці.
По хаті лякливо пробіг шепіт: "Пан ключник!"
— Що тут таке? — крикнув, увійшовши, ключник і вилупив очі на Явтуха.
Той глянув спідлоба на ключника й відповів понуро:
— То пан фурман розповідали, як уполювали в них ведмедя, то я й сказав.
— Ой, я тобі, гицлю, дам ведмедя! — підвищив був голос панський шпигун, але в хату влетіла господиня й перебила його мову.
— Де ця тварюка Фрося, покоївка? — накинулась вона, вдивляючись у гурт.— І лакея Стецька немає!.. Пан лютує... Якщо пропаде, то і ваші шкури полопаються!.. Ой мамцю моя, що вони собі думають? Пан ключника кличе... Біжіть мені всі розшукувати Фросю... Ой, що то буде?
І шалено крутнувшись по хаті, вона вилетіла.*
Слідом за нею вийшов ключник, за ним вискочили форейтор, підпасок і посудниця, а за хвилину вийшов і машталір маршалка. Ті, хто зостався в челядницькій, попритихали й почали шепотітися.
Кармелюк підійшов до дівчини, яка від страху сховалася за піч.
— Ти, дівчино, з якої вулиці?
— З Надров’янської...— відповіла вона тихо, захлиснув-шись од переляку.
— Ага! Недалеко, виходить, од мого діда Свирида?
— Третя хата...
— То ти мусиш знати всіх... на тому кутку?
— Атож!
— А Свиридову небогу... знаєш? — затнувся од хвилювання й Кармелюк.— Дівчину... Маринкою звуть...
— Авжеж!
— Ну, й що ж... жива... здорова?..
— Хвалити бога!
— Заміжня, мабуть? — промовив глухо, із зусиллям Янко.
— Ні.
— Ой! — скрикнув він і зніяковів.
Дехто звернув увагу на його збентеження.
— Сватали її,— затинаючись і важко дишучи, сказала дівчина,— та вона нізащо... хоч руки на себе... Все жде когось...