— Го-го! То чи тут вистачить лози на всіх? — усміхнувся фурман своєю широкою усмішкою.— На самого тільки маш-таліра треба з піввоза покласти, бігме!
— А він, шельма, тут,— сказав Андрій.— Треба залишити йому доброго пам’яткового, дуже лаяв і батька й нас.
— Всиплемо. Ну, марнувати час нема коли. Година пізня, ліворуч кругом ма-арш! — скомандував солдат.
Андрій подався з фурманом у двір, а солдат з товаришами кинувся розшукувати ключницю. Дуже скоро вони наткнулися на заперті двері зсередини.
— Одчини! — закричав еолдат.
Відповіді не було.
— Одчини! — заревів Дмитро, щосили б’ючи в двері ногою...
За дверима не почулося у відповідь жодного звука.
— Ламай двері! — скомандував солдат.
За кілька хвилин під важким натиском чотирьох здоровенних молодців двері гучно тріснули, зірвалися із засувок і розчинилися. Солдат і його товариші вдерлися до покою.
Розкидані всюди спідниці, шнурівки, туфлі свідчили, що то була жіноча кімната, а прив’язані коои, слоїки в рум’янами й білилами та інші допоміжні засоби краси, які валялися на туалеті, доводили, що в цій кімнаті жила панна, але, на подив солдата, її тут не було.
— Тьху ти, чорт! Куди ж поділася красуня? — скрикнув він з досадою, озираючись кругом.
Вікна кімнати були позачиняні, іншого виходу не було. І тому, що єдині вхідні двері були заперті зсередини на засувку, то було очевидно, що мешканка цієї кімнати не могла ииідси зникнути, а проте кімната була пуста.
— Не провалилася ж вона до чорта в ребра,— казав солдат, оглядаючись кругом.— Гей, хлопці, ану лишень пошукайте гарненько скрізь!
Кармелюкові хлопці кинулися до шаф і комодів та інших ^ меблів, яких було повно в кімнаті; один з хлопців, які піймали були Олесю в лісі, заходився оглядати постіль, та тільки встиг він засунути руку під перину, що підіймалася наче гора, як з-під неї почувся одчайдушний вереск.
— Го-го-го! Дядьку І — весело вигукнув хлопець Галайда.-— Та тут ціла гора!
— Тягни її сюди! — звелів солдат, весело потираючи руки.— Га, попалася пташка, не вдалося одурити.
Хлопці кинулися до ліжка; за хвилину перини й пуховики, під якими ховалася панна Феліцита, були скинуті на підлогу, і два молодці, підхопивши попід руки гладку незай-маницю, яка від жаху втратила здатність рухатися, ледве потягли її з ложа.
— Ге-ге, панове,— та цо ж ціла туша, не гірша за вгодованого до різдва кабана,— гукнув Галайда.— Ну, брате, наляж, наляж, ось так, ось так! Раз! — з цим вигуком хлопці сильно змахнули руками й поставили перед солдатом квадратове тіло панни Феліцити.
Побачивши красуню, Дмитро й товариші його вибухнули гучним реготом.
Справді, постать панни була неймовірно комічна. Куценька й вузька ведена спідниця облягала до колін її гладке тіло. З-під спідниці стирчали куці й товсті, мов колодки, ноги в грубих білих плетених панчохах; вишита коло коміра дрібними трояндочками сорочка здіймалася на грудях, наче надуте ураганом вітрило; з коротеньких рукавчиків її стирчали куці, червоні, надзвичайно салисті руки, що скоріше скидалися на невеликі окости. Кругле обличчя панни з од-вислими червоними щоками, намащене на ніч з косметичною метою густим шаром гусячого сала, обрамляв цілий вінок дрібних, туго заплетених кісок.
XX
Коли панна Феліцита побачила розбійників, її охопив такий жах, що вона ту ж мить сіла б на підлогу, коли б її не підтримали під руки хлопці.
— Тьху ти! Ну й красуня ж, як діжа!.. Хоч і в ескадрон! — вигукнув солдат, пирскаючи зо сміху; за ним покотилися й хлопці.
— А то й на городі поставити,— підхопив Галайда,— ні один горобець не підлетів би!
— Однак повертайся лишень, нишиа паненко, та одмикай нам скоріше свої скарбниці!
Почувши ці слова солдата, Феліцита отямилася; дикий жах одбився на її обличчі.
— Милосердя! — зарепетувала вона, падаючи на коліна: — Все, що хочете, тільки не це, ой, тільки не це!
— Як "тільки не це"? — грізно обірвав її солдат.— А що ж ти думаєш, красуне, чого ми прийшли сюди? Щоб дивитися на тебе?
— Ох, милосердя, на бога! На рани гіаиа Єзуса! — репетувала Феліцита.— Все, що хочете, тільки не це!.. Ох, не можу! Страшно!.. Я стільки років берегла, стільки років! Бачить бог, мені було тяжко... не раз... Але, пам’ятаючи наказ батька й матері... я...
— Та чи довго ти будеш базікати? — обірвав її солдат.— Кажуть: одчиняй, а то ми не будемо церемонитись!..
— Ой зжалься, пане, наді мною!
Але в солдата вже урвався терпець.
— Одчиняй! — заревів він, наступаючи на Феліциту.—7 А то я тобі гарячих всиплю!
— Пощади! Пощади! — зарепетувала ще одчайдушніше Феліцита, простягаючи до солдата руки,— Бери все, що хочеш: золото, срібло, але пощади мою непорочність... Ох, скільки пишних шляхтичів просили цієї руки... Але я всім дала одкоша...
— Тьху ти! — солдат енергійно сплюнув набік.— Та на дідька ти нам потрібна? Ключі давай!..
— Клю-чі-і? — протягла чи то полегшено, чи то розчаровано Феліцита.
— Авжеж, ключі!
— Ключі... ондечки там у шкатулці,— розгублено пробелькотіла панна.
Хлопці кинулися туди, куди показала Феліцита, й подали солдатові велику в’язку ключів.
— Гаразд. Дорогу знайдемо й самі, а ви,— звернувся солдат до Галайди і ще до одного,—підніміть лишень панну та прикладіть їй з другого боку пару добрих припарок!
— Милосердя! — заревла на все горло Феліцита, махаючи жирними руками; але два дужі хлопці, не паньвдючись, підхопили її...
Не гаючи й хвилини, солдат узявся до своєї роботи. Шафи, комоди, погреби, комори й льодники — все було поодмикано. Хлопці виносили все краще й клали на вози; челядь, відпущена фурманом, задоволено допомагала розбійникам.
Захопившись своєю роботою, солдат не звертав уваги на те, що робиться у дворі. Коли ж, нарешті, останній погріб
було очищено до краю й Дмитро вибрався на дворище, щоб дати наказ возам скоріше рушати до призначеного місця, то перед очима його відкрилося таке видовище. Освітлений загравою пожежі, увесь двір кишів селянами, немов гігантське комашнище; селяни кричали, галасували, штовхались і товпилися навколо ганку, на якому Андрій роздавав гроші* З току чути було ще більший галас: мукання волів, скрип возів і покрики погоничів зливалися в один протяжливий гул. Коли б не палахкотіння заграви, можна було б подумати, що ти на якомусь величезному ярмарку.