Але Марина безнадійно хитала головою й тужно ридала...
Довго ждав Андрій свого батька отамана, хотів був усе покинути й бігти до нього, але Дмитро, повернувшись, заспокоїв, а через день повернувся й Кармелюк.
Повернувся він похмурий, суворий і на ходу кинув Андрієві:
— Спочину. Без великої потреби — не турбуй.
— Що це з батьком отаманом? — спитав Андрій у Дмитра, який шукав свою манерку на горілку.
А що?
— Та от — темніший ночі.
— Хто його знає! Коли ми з ним розлучалися, він полетів додому, мов куля, гарячий, мов порох! А от повернувся, наче кіт із води.
— Щось, мабуть, дома...
— Дивна річ! У солдатах тільки й говорив і думав, що про дітей та про жінку, та про свої Головчинці. Заради дітей, виходить, і втік. Чи не знайшов він більше їх, аніж залишив?
— Не похоже. Марину все село знає. Тихіша води...
— А нижча трави? — солдат цинічно посміхнувся.—* Ні, хлопче, жінка — ескадронний чобіт: хто б не взяв — тому й прийшовся. Знову ж і те розповідав, що хороша, як лялечка,— солдат вибив куценьку люльку об-чобіт і глянув запитливо на Андрія.
— Правда. Тільки на все це... От хіба неволя? Пан або управитель, а то й економ...
— В акураті, брат!..
— Ну, тоді й думати нічого. Гвалтівника повісить, щеня об камінь, а жінку з шеренги!
Солдат засунув у зуби куценьку люльку й зосереджено запихкав, ніби всмоктуючи в себе їдкі струмочки жовтуватого диму.
А Кармелюк лежав нерухомо в печері на розстеленій киреї, підклавши під голову схрещені руки. Він не спав. Очі його були розплющені.
В діру печери, прикриту навислою згори зеленню кущів, видно було частину лугу, яскраві плями сонця на зеленій траві, блискотливу гру тремтливого листя — всю красу й пишноту весіннього ранку.
Та Кармелюк не бачив нічого... Він ііе думав, власне, ні про що, але вся його істота була перейнята одним почуттям. Нараз ніби щось обірвалося в його душі. Ніби він забув, утратив зразу щось таке, що давало йому й зміст, і енергію життя... Серце його щеміло від болю, і він виразно чув кожен напружений його удар, що стукав у груди.
Він чекав убогості, горя, але такої безодні нещастя, яку він застав у своєму рідному гнізді, він не уявляв ніколи. І страшенний жаль до нещасної дружини, до невинних дітей стискав його серце, душив груди, але разом з тим десь далеко, в тайнику душі розросталося все ширше й ширше почуття невдоволення, розчарування й досади.
Якийсь внутрішній голос шепотів Кармелюкові: "Так ось те щастя, за яким ти так нудився в солдатах? Заради якого ти, на одчай душі, тікав? Дурню, дуршо! Чи не такий же ти самотній і в своїй рідній хаті, як і в солдатській неволі, як і в пралісі?" "Ні, ні,— намагався заперечити Кармелюк,— діти ж мої, малята безталанні, хіба вони відречуться від свого нещасного батька? А дружина? Вона ж любить, любить!" — настійно промовляв він сам до себе. л
І зараз же інший голос додавав гірко: "Любить. Але як?" — "Зраділа!" — "Еге ж, зраділа. А як дійшло до того, щоб розділити з чоловіком і радість, і горе, й небезпеку — то що заспівала? Догадаються, мовляв, що вбив пані, кинуться доганяти, піймають її з ним і вважатимуть, що вона його спільниця!.."
Ох! Кармелюк схопився рукою за лівий бік грудей: при згадці про ці жорстоко-одверті жінчині слова він відчув гострий біль у серці.
А пам’ять з безсердечною чіткістю відтворювала перед ним усі слова, всі рухи дружини, і чийсь холодний голос, всередині в ньому гостро питав: "Чи так же люблять? Хто любить, той не роздумує, не розважує, той каже коханому: "З тобою на край світу! Краще вмерти з тобою, аніж без тебе жити!" Хто любить,— той рветься розділити з другом усі небезпеки й муки. Хто любить — той не дорікає другові за пережите горе й лихо, той, побачившії його, забуває все... А Марина?"
Кармелюк знову стиснув груди рукою.
Йому пригадалися жах і огида до нього, які охопили Марину, коли вона довідалася про вбивство Доротеї... Її докори, скарги, зойки й сльози без кінця...
То чи любить вона його справді? Чи любила й раніше? Чи намагалася хоч раз заглянути йому в душу, розділити його тягар? Одне тільки слово і є в неї на всі випадки, па всі питання: "Про інших думати нічого. Є свої діти, а тому треба думати про себе, треба скорятися, мовчати й чинити панську волю"...
"Ні, ні! Це горе, злидні й довга мука говорять її устами, вона любить його. Вона — добра, милосердна... Вона оклигає і стане знову колишньою Мариною! — намагався заспокоїти себе Кармелюк.— Треба тільки скоріше перевезти їх у Бос-сарабію, влаштувати й заховати від людських очей. Та чи погодиться вона втікати? Адже, крім сліз, він не чув од неї жодного слова,— Кармелюк спохмурнів.— Треба ум<ь.
вити її, примусити... Щоб урятувати і її, й нещасних дітей. Ох, ці діти! Орлята безкрилі, сироти безталанні..." Перед * Кармелюком постали, мов живі, їхні худенькі замурзані личенька, заплющені оченята, обведені густими синцями, притулені одна до одної біляві голівки й худенькі, тільця, що ледь проступали з-під ганчір’я. Болючий жаль наповнив його серце, горло йому стисла гостра спазма, і щось тепле підступило до очей. Та невже ж він, батько, не врятує їх від цієї страшної неволі, від голоду й нужди? Врятує, врятує!.. Того він і прийшов сюди. Треба тільки скоріше зібрати грошей, добути паспорти — і в Бессарабію.,.
А там...
Що ж там?.. '
Там — чужа сторона, слова свого не почуєш... Жінка плакатиме день у день, тужитиме за рідним кутком, дорікатиме за гірку долю... Ох, що ж робити?.. Куди йти?.. Всі шляхи відкриті — і жодного немає...
Ні, рішуче він забув щось! Він же поспішав сюди радісний і бадьорий, мов птах, що вирвався з клітки... А тепер?
Щось давить у грудях... Порожньо в голові... Обважніло серце, мов камінь... Він забув, він утратив щось сильне й живе, що давало йому енергію і радість життя!..
Похмурі думки сходилися все тіснішим і тіснішим колом над головою Кармелюка; серце стогнало. Нарешті все змішалося в якусь темну, важку пелену й ніби пригнітило мозок. Втома взяла своє: Кармелюк заснув важким сном.
Був уже вечір, коли в печеру ввійшов солдат і сказав голосно: .
— Отамане, га, отамане! Люди прийшли до тебе.