— А він правду каже,— зауважив господар,— там водяться, жаль тільки, що далеко, а тепер пізненько...
— Що ж, ваше благородіє, і переночувати можна в лісника, а на зорі... в болото — розкіш!..
— Чи не краще завтра? — вагався господар.
— Та що ти, пане Віценте, завтра? Тепер спокійно! — заперечив Фелікс Янчевський.
— Ма ся розуміць, звичайно,— спалахнув нетсрпіппям улан.
— То й прекрасно,— погодився господар і побіг давати розпорядження.
Минуло, проте, чимало часу, поки веселе й численне товариство в супроводі шарабанів із собаками й вагону вершників рушило в путь.
Мисливці на ніч не вернулися, і пані Доротеї довелося сісти вечеряти лише з двома ветеранами. Незрозуміла туга й тривога до того охопили її, що вона не могла нічого їсти. Запросивши безсилих старих ночувати в чоловіковім кабінеті, щоб у домі принаймні були чоловіки, вона сама ще раз обійшла дім, сад і двір. Скрізь було тихо, спокійно, тільки з челядницької часом чути було регіт; але він бадьорив... Доротея поглянула на небо; половина його була вкрита чорною заслоною, і зловісний морок насувався на землю...
Фрося ждала її в опочивальні.
— Що це за гамір у челядницькій? — спитала пані у повірниці.
— То пан Зеленський, що прибув, частує товариство: такий веселий, балакун...
— Гляди, щоб не перепилися вони в дим... особливо лакеї...
— Я скажу... хай пані не турбується.
— А твій — у комірчині?
— На замку,—махнула рукою покоївка й, спитавши, чи не треба ще чого пані, пішла.
Доротея зосталася сама. Вона ще раз оглянула опочивальню й будуар, вийняла з комода заряджений пістоль, поклала його під голову й знову лягла. Помалу-малу її почуття почали поринати в приємну памороку.
Тим часом муляр з болісним нетерпінням чекав на свою Фросю; він і виглядав, і прислухавсяне йде* та й годі.
Нарешті Фрося зашелестіла накрохмаленою спідницею. Муляр вхопив Фросю за руку й потяг був до комірчини.
— Чекай, пся крев! — скрикнула отетеріла коханка.— Я ось тільки збігаю в челядницьку, щоб лягали спати, і повернуся до ведмедя.
Муляр подумав з хвилину.
— Тільки щоб не прийшли сюди лакеї, а то нам перешкодять...
■ — Не бійся, питимуть, поки не попадають... Аби тільки не галасували.
Муляр замкнув за нею вхідні двері, увійшов квапливо в гардеробну й кинувся до привезеної шляхтичем скрині.
— Живий? — прошепотів він, нагнувшись.
Відповіді не було.
—* Чи живий? — майже крикнув він від жаху, нахилившись ще нижче.
— Скоріше! — почувся з глибини глухий, придушений/ стогін.
Ключем, якого йому передав шляхтич, муляр квапливо відімкнув віко: під ним переверталося щось незграбне, загорнуте в килим. Чимало довелося докласти зусиль, щоб витягти край килима й підвести голову загорнутого в нього чоловіка... Нарешті, після неймовірних, одчайдушних зусиль, важкий оцупок було вийнято з скрині й підведено; тепер уже робота пішла жвавіше, і голова ув’язненого була відкрита.
— Яику! Чи ти живий? — із зворушливим поривом припав до свого друга Дмитро...
Еге ж, це були Кармелюк та його побратим Гнида!
— Води! — прошепотів Янко, безсило звисаючи головою і ловлячи спраглими устами повітря в задубілі груди. Обличчя Кармелюкове було синьо-багрове, очі розширені від агонії задухи, і весь він був ніби змочений патьоками холодного поту.
Дмитро подає йому води, допоміг визволитись із килима й майже виніс у сіни, щоб обвіяло його свіжим повітрям.
Хвилин через п’ять серце й легені Янка повернулися до норми; колір обличчя набрав значно здоровішого вигляду.
— Ну, ледве, ледве... витримав! — заговорив, нарешті, Кармелюк з великими передишками.— Ще трохи-трохи — і край... задушився б! Каторжний килим затулив рота... руки випростати — немає сили... хоч пропадай пропадом!.. Такої муки вдруге — ну її! На тому світі однією ногою вже був!..
XIII
— Мало-мало на той світ не потрапив! — хитав головою Янко, з зусиллям дихаючи.
— От біда! І дірок же напопровірчували у днищі скрині, а от, дивися ж!.. Ну, та слава богу! Ковтни ще разів два-три горілки,— допоможе,— і Гнида простяг побратимові флягу.
Кармелюк випив з перепочинками кілька ковтків. Дмитро дав йому закусити пирога й шматок сала.
— Еге ж, ожив ніби,— промовив Кармелюк, важко проковтуючи закуску, якої дав йому товариш.
— Посидь на сторожі тут, а я на аванпости... чи все там
спокійно? — сказав Гнида і навшпиньки прокрався у внутрішні покої. '
Хвилин через десять, коли він повернувся, Кармелюк уже розминав собі руки й ноги.
— Тільки оце тепер починаю відчувати силу,— сказав він, усміхнувшись.
— І гаразд... А там усі хропуть, перепившись... Пора!
Янко намацав за халявою кинджал, оглянув кремінці на
пістолях, позатикав їх за пояс, стяг його дужче і поправив рукою скуйовджену чуприну.
В цей час майнула в дворі якась тінь і почала швидко наближатися до дверей...
— Сховайся, це Фрося!
Як тільки вона прослизнула в двері, Дмитро миттю схопив її й приставив до її вирячених од жаху очей ножа.
— Тільки писнеш, тут тобі й амба! — потім зв’язав їй назад руки, набив глиною рота, стяг його міцно хусткою і, кинувши в комору одурілу полонянку, замкнув її на ключ.
— Ну, я піду,— сказав глухим шепотом Кармелюк,— а ти постережи з коридора... Я знаю тут усі ходи й виходи... Гроші й найкоштовніші речі в неї у шкатулці в спальні й комоді, що в суміжному покої, а ключі вона завжди тримає під додушкою.
Дмитро мовчки кивнув головою й навпомацки рушив у
чорний прохід. Янко повернувся в гардеробну і спробував одчинити двері, що сполучали її з передпокоєм коло будуара й спальні. Обережно повернув ручку дверей і натис плечем; почувся легенький тріск, але двері не піддалися... Серед мертвої тиші, серед могильного мороку цей тріск почувся виразно й повторився десь кволим відгуком... Кармелюк завмер на місці і затаїв дихання.., Народжений звук затих, але в тиші, яка запала, почувся десь далеко чи то стогін, чи то хропіння... а за стіною близько скрипнула дошка підлоги... Болісно тяглася хвилина...
"Хто це скрипнув: Дмитро чи пані?" — блиснула зірницею в голові Янка думка.— Якщо гадюка виповзла з гнізда, почувши тріск, то втече і зчинить тривогу... Що робити? Кожна мить дорога!.. Чи спробувати ще раз одчинити тихо, чи висадити з гуркотом двері і влетіти, як буря?"