— Спасибі тобі, попенку,—заговорив отаман,—за твою веселу вдачу і за ту втіху, що ти нам дав у нашому бродяжницькому житті. Ховатися від людей мало радості... наче дикі звірі... Та й супутники наші — самі лише нудьга та гризота; то й за хвилину сміху — спасибі! А батькові передай від мене, що з великої нужди я забрав його харч... і що, звичайно, я за нього заплачу щедро.
г— Ех, пане отамане! — вигукнув попович, щиро зворушений прийомом.— Ширять про тебе багато страхів, а тільки такої людини, такої душі й не бачив ніхто!.. Та йви всі, братчики, полюбились мені... От наче в рідній сім’ї опинився... Прийміть мене, братіє, в свій собор,— став він знову комічно благати,—послушником буду і паки і паки реку, все убо сотворю, що накаже отаман, і життя покладу за вашого батька й за вас, товариство! , ,
— Приймемо! Зоставайся, згода! — почулися співчутливі вигуки.
— Любий ти мені теж, поповичу, і діло б тобі тут знайшлося,— обізвався задумливо Кармелюк,— а взяти тебе не випадає: не годиться бо синові супроти батька йти, та й нам потурати тому гріх... А от коли ти станеш, сяк чи так,
на своїй уже волі, то тоді, будь ласка. А тепер поки що про* щавай! — І він обняв засмученого поповича.
Всі мовчки погодилися з мудрим наказом отамана й пішли виряджати веселого гостя.
Зосталися тільки Янко, Дмитро та Андрій.
XII
Добру я тобі, отамане, звістку приніс,— почав Дмитт ро, коли не стало чути ходи тих, що пішли.--* Передусім— підсилення до нас іде.;, і з хуторів, і з Красносілки... Виходить, резерви поповнимо... По-друге — з фуражем добре ви-, йшло,— провіанту роздобули. А третє — знайшли жида Лейбу. Корчма його на Чорному шляху... Він, шельма, береться всякий живий і мертвий товар скуповувати. Ну, звісно, сам наживатиметься на цьому, а все ж таки і для нашого діла лафа. Так от, тепер сміливо можна буде в атаку і чималу здобич ухопити... та й добряче гульнути...
— Ех, брате, ти все про гульню,— сказав докірливо Кар-: мелюк,—а про моє горе тобі й гадки немає! Тут яких-не-будь десять миль, не більше, які роз’єднують мене з родиною, а ти знову на здобич!
— Ми і вдаримо у твої краї зірвати борг із собак...
Перш за все сім’ю вирятувати, а не дражнити собак..*
^ Та коли ж ці собаки й загризли твою сім’ю...
Як? — схопився на ноги Кармелюк і видививсь на товариша очима, що спалахнули гнівом.
— Та так,— провадив різко Дмитро.— Та сама пані, що ти її не вдовольнив здуру, так вона мало того, що тебе запровторила, а хотіла ще була купити і твою сім’ю на знищення — чиста правда... Ось його спитай!
— Правда, батьку рідний! — підтвердив Андрій.— Я й ра* ніше чув, а тепер селянин з тих країв прибув, розказує, що пані геть закатувала, людей... Гинуть усі... що нібито, як не вдалося їй купити батькову сім’ю, то вона давай підкупляти управителя на помсту... А той же й сам звірюка...
— Ну, що скажеш? Іще цидулку писатимеш?-—ущипливо докинув Дмитро.
— А! — застогнав Янко, вчепившись руками в свої пишні * кучері,— Гадюка! Змія! Ні: пора їй вирвати отруйне жало... Зараз лечу... і розчавлю! Ти оставайся тут... А я... ні хвилини!
— Батьку! Візьми мене! — почав благати Андрій.
— Ні, нікого не поведу на убій: там справжня фортеця.
А тут ти мені потрібен,— і він хутко подався до пролазу.
■ Ну, як собі хочеш, а самого тебе не пущу! — І Гнида догнав його.— Тут і Андрій Лушня поорудує, а я побратима не зраджу!!
Хойнацькі повернулися у Вівсяники, перелякані на смерть. Доротея не розповіла чоловікові своїх підозрінь, а заходилася розсилати гінців по сусідах, щоб з’їжджалися до них, почала збирати в свій двір загонову шляхту 30, озброювати її, а двір укріпляти. Не тільки найближчі сусіди, а й далекі пани наповнили дім і двір Хойнацьких, а багато хто почав присилати до них на схованку речі. Селян до двору. Доротея не підпускала, а примушувала працювати вірну челядь. За тиждень рів, який оточував садибу, розкопали втричі ширшим і до двох метрів завглибшки; на окопах його став стіною частокіл із дубових і грабових колод, а брама, через яку в’їздили, була укріплена високими, окованими залізом, воротами. Треба було ще доробити до брами бокові укоси, та не було на похваті муляра, а селянина-мурівиика Хойнацький не схотів брати: натомість він укріпив дім.
Погреби під ним були переповцені запасом пороху, свинцю та їстівних припасів; крім того, з кабінету, па всякий випадок, був пророблений лаз в окремий, потайний рука її погреба, що сполучався з підземеллям винниці. Отож двір і дім Хойнацьких, маючи озброєний гарнізон, міг довгий час витримувати облогу, а володарі його, на крайній випадок, могли втекти. Це заспокоїло Доротею; але пана Віцен-тія все ще непокоїла брама і двоє місць коло річки внизу, і він усе шукав в околицях шляхтича-муляра.
Тим часом чутки про Кармелюка вляглись, а якщо й докочувались сюди деякі відлуння їх, то більш заспокійливого характеру, як те, що Кармелюк помандрував за Жмеринку та там і застряв. Все це втихомирило тривогу панства Хойнацьких і надало їхньому життю ширшого розмаху...
Минуло ще два тижні, і в Доротеї пригас і сам спогад про безглузду записку; вона почала навіть підозрівати, чи не пожартував хто, тільки нічим не можна було пояснити одного,— таємниці комори, відомої тільки їй та Кармелюкові..
Одного разу, коли повертався з полювання Хойнацький, на околиці зустрів його якийсь середнього віку бородатий суб’єкт у довгому каптані, надітому поверх кольорової сорочки на випуст. Знявши поярковий капелюх, він низько вклонився й зостався з непокритою головою.
— Хто єсте? кинув звисока пан, змірявши незнайомого поглядом.
— Муляр, ясновельможний пане... Прошу ласки й роботи.
— Муляр?! — зрадів був Хойнацький, але потім, пронизавши прохача недовірливим поглядом, осадив навіть від нього коня.— Кацап?! — кинув він зневажливо.
— Із Пилипонів, Могилівського повіту,— відповів, не образившись, муляр.— Старообрядці будемо, примірно... Тому нас ці мазепи і звуть пилипонами.
— Цо то єсть мазепи?
— Та ось ці хохли... Ненавидять нас... Ну й ми їх, нечистих, до себе не пускаємо... Війна, виходить, і повзводні сутички... хто кого! То ми вже хотіли аж до Литви податися, щоб тільки покинути цю барабанну шкуру — Хохландію.