"Розбійник Кармелюк" — не роман-хроніка, Старицький випускає ряд фактів з дійсної біографії Кармалюка, часто порушує хронологію подій, подає чимало епізодів і сцен, побудованих на основі народних переказів або створених його власного творчою уявою* Багато увага приділено в романі широко розгорнутим любовним історіям героя і різним його пригодам. Це дозволило письменникові створити пригодницький роман з добре побудованим сюжетом, розвиток якого весь час тримав увагу читача в напруженні. Саме такого твору вимагала редакція газети "Московский листок", ца замовлення якої був написаний роман. Між іншим, останнє й спричинилося до певного ухилу письменника в бік пригодництва. Разом з тим роман "Розбійник Кармелюк" М. Старицького в своїй основі є твором цілком реалістичним: у ньому правдиво показано соціально-економічні умови життя українського селянства та його боротьби на Поділлі в першій третині XIX ст.
Життя кріпаків і необмежена сваволя панів переконливо показані на долі самого Кармалюка та його сім’ї — жінки й дітей. З розповідей різних персонажів твору читач довідується про долю батьків Кармалюка, родини Явтуха, колишньої кріпачки Уляни, про катування селян у маєтках Янчевського, Хойнацького, Фінгера та інших панів. "Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала ця кара. Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю й найкволіших, найповажніших людей". За визначенням Кармалюка, "після такого життя і пекло раєм здається". На здирства, непосильну панщину і знущання кріпаки не раз скаржились Кармалюкові і просили захисту.
Грабують кріпаків і знущаються з них не тільки окремі пани. Судова комісія теж катує й грабує кріпаків, забираючи в них "і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей". Вона дере хабарі навіть з панів (наприклад, з Хойнацького), а кріпаків заарештовує сотнями, кидаючи їх у в’язниці й засилаючи на Сибір. Найбільше тут відзначається Янчевський — живе і яскраве втілення панської жорстокості і свавілля. Не менше рельєфні в романі образи панів Піглов-ського, Хойнацького, Доротеї, Фінгера, Сливинського, Бойка, Рудковського. Це запеклі кріпосники, сповнені презирства до народу; вони вважають його хлопами, бидлом і поводяться з людьми, як. з рабами. Все це разом створює широку правдиву картину народного життя, вмотивовує і підкреслює закономірність народної боротьби проти панства і соціальної нерівності — боротьби Кармалюка.
Характерною рисою історичних романів М. Старицького, отже і роману "Розбійник Кармелюк", є майстерне поєднання показу народного визвольного руху з обставинами особистого життя, настроями і переживаниями нр тільки головних, а часто й другорядних персонажів
твору, з поглибленим психологічним аналізом. Завдяки цьому образи романів М. Старицького виступають перед нами живими, пластичними й повнокровними.
• Письменник пов’язує дію роману, долю і взаємини персонажів твору із загальноісторичними подіями того часу. Так на початку твору розповідається про похід Наполеона в Росію і в зв’язку з цим про надії польського панства на відновлення Польщі в межах 1772 р., а після розгрому французької армії — надії селянства, що "цар відбере нас від панів і дасть волю": Пізніше говориться про польське повстання 1830—1831 рр. і намагання Розалії зробити Кармалюка учасником цього повстання і навіть одним з йоґо керівників. Наприкінці роману, ще згадуються "інвентарні правила" 1847—1848 рр., що нібито [ірипинили панську сваволю і тим усунули привід для— селянських виступів. Цей явний анахронізм був потрібний^ Старицькому лише для "благополучного" завершення, з огляду на цензуру, соціального конфлікту, зображеного в романі.
У деяких сучасних розвідках і критичних статтях про творчість М. Старицького знаходимо закиди, що письменник відступив від реалізму, навіть виявив "національну обмеженість", показавши в романі "Розбійник Кармелюк" боротьбу кріпаків-українців тільки проти польських панів. Закид серйозний, але цілком безпідставний: адже в романі говориться не про Лівобережну, а про Правобережну Україну, де в часи Кармалюка на Поділлі було тільки польське панство. Так наприклад, на згаданому вже з’їзді .подільського дворянства 1862 р. з 232 депутатів поляків було 224, їм, певно, належали ще 95 го-' лосів, переданих за уповноваженням іншими дворянами, звичайно, поляками.
Крім того, попередня творчість М. Старицького ие дає права на такі закиди. Адже ще в 1870-х рр. він писав, що український народ "зробився кріпаками у своєї старшини-панів" і "незлічимі роки" "робив сутужно під ярмом" ("Нема правди"). Та навіть один образ українського пана Свічки в романі "Останні орли" не дає права на такі висновки. У повісті "Розсудили" та. написаній за нею драмі "У темряві" показано боротьбу сільської голоти проти своїх же сільських багатіїв. Та й в романі "Розбійник Кармелюк" відображена не національна, а соціальна боротьба: на панів нападають не тому, що вони поляки, а тому, що катують і грабують народ.
Роман "Розбійник Кармелюк" М. Старицький написав і опублікував російською мовою, хоч є відомості, що почав був писати його українською. Пишучи твір з українського життя для російського читача, письменник часто ніби забував цро це, і тому не тільки в мові дійових осіб, але й в авторській мові зустрічаємо чимало українізмів, іноді з паралельним перекладом на російську мову. Проте для мовної характеристики персонажів Старицький використовує не тільки українізми. Дмитро — солдат-утікач, довгенько був в армії, і в його мові
рясніють слова з військової лексики. Хоздодат — бурсак, і письменник насичує його мову слов’янізмами і специфічними церковнослов’янськими зворотами. Але обидва вони, пробувши довший час в іншому середовищі, поступово звільняються цих мовних особливостей. Пан Яи-чевський, відповідно характеристики Ролле, любить пустопорожню балаканину. Індивідуалізована мова й ряду інших персонажів, зокрема в мові панів е чимало полонізмів. Широко використано в романі прислів’я та приказки — їх кілька десятків: українських, російських, латинських, французьких — в залежності від того, хто їх вживає. Яскраві також портретні характеристики, барвисті пейзажі.