— Бо сам ти став не той, що був,— глухо відповіла Уляна,— а був би ти колишній Кармелюк, то тільки свиснув би — і зібралася б знову зграя соколів.
' — Ех, Уляно, Уляно! — глибоко . зітхнув Кармелюк.— Минув уже той час... не наша тепер пора. Людям трошки полегшало, а про більше просити треба тільки бога. Та коли б ти навіть зараз зібрала мені цілу ватагу добірних гайдамаків,-^ не вийшло б нічого... —А знаєш, чому раніше ніхто не міг мене взяти? Бо я сам вірив у те, і почував, і знав, що куди б мене не заперли вороги, я знову вирвуся й повернуся на своє рідне Поділля; а тепер, Уляно, я не вірю нічому... Вмерли моя сила й віра.
Кармелюк похилив голову.
— Вчора ще...—казав він.стомленим і сумовитим голосом
після тривалої паузи,— вчора я ще вірив, що доля всміхнеться мені хоч перед смертю... Вчора я ще надіявся на щастя, а сьогодні я вже не вірю нічому. Знаєш, коли я тільки розплющив очі сьогодні вранці, я відчув, що в мені щось обірвалося:, й обірвалосяназавжди... А як я підходив до твоєї хати, ворон піднявся мені назустріч і голосно крякнув... То він смерть мою віщував мені, Уляно,—додав Кармелюк уже зовсім тихо. — ‘ ■
Уляна поблідла.
— Бабські прикмети,— промовила вона з силуваною усмішкою.— Ти втомився з дороги, випий, закуси й приляж".
Кармелюк мимоволі здригнув при останніх словах Уляни.
— Не квап мене лягати,— промовив він сумно,— вкладуть інші. А от що,— він узяв Уляну за обидві руки й мовив сумно й ласкаво: — хто знає, чи випаде нам у житті друга така хвилина... Давно хотів я просити тебе, Уляно, щоб ти мені простила за все...
Улянині руки тріпотіли в Кармелюкових руках.
— Знаю я,— казав він ще лагідніше,— що завдав тобі чимало горя. Не моя в тому провина. Свідок бог, Уляно. Серцеві ж не скажеш битися так, як хочеш, воно б’ється, як само хоче... А другом твоїм я завжди був вірним, незрадливим... Останнього ж разу я попався через те, що кинувся тебе рятувати.
Вибух дикого ридання вирвався з грудей Уляшт, вона гримнула иа землю й припала головою до колін Кармелюка.
— Мене, мене! Прокляту! — закричала вона, перериваючи слова риданням, і з силою вдарила себе кулаком у груди.— О, чому я не розбила тоді голову собі об каміння! Чому не порішили мене вороги? Проклята я, проклята богом навіки!!
— Не плач, Уляно, не рви мого серця. І так мені нудно,— зітхнув Кармелюк і нараз, підвівши голову, побачив бандуру, що висіла на стіні.— Бандура моя! — скрикнув він радісно.
— Я зберегла її,— глухо пояснила Уляна.
Обличчя Кармелюка відразу прояснилося, коли він побачив старого товариша. Він обережно зняв бандуру з стіни, здмухнув ц неї порох, наладнав струни й, сівши на лаві, заспівав спершу тихо, а потім усе голосніше й голосніше:
Повернувся я з Сибіру,
Та не знайду долі...
Хоч, здається, не в кайданах,
Та не маю волі...
Довго співав отаман, виливаючи в своїй пісні всю скорботу, що назбиралася в його душі, і, мабуть, ніколи не співав так гарно отаман, як цього разу... Немов сльози з очей, лилися з його серця чарівні звуки... Двічі чувся на печі виразний jpepex і шепіт, та співак, поринувши в свою пісню, не чув нічого... Нараз різкий Улянин поштовх прочумав його.
Кармелюк здригнув від несподіванки й обірвав струну. Жалісно продзвенів, умираючи, звук у хаті й згас...
Перед Кармелюком стояла Уляна. Обличчя її було бліде, по щоках дзюрили сльози, очі горіли...
— Тікай, тікай скоріше,— зашепотіла вона, стискуючи йому руку; — тут засідка... вони з рушницями... їх шестеро... Тікай!..
Кармелюк схопився з місця.
Бандура скотилася з його колін і з тріском ударилась об землю.
— Засідка! — скрикнув він голосно й, вирвавши з-за пазухи ножа, кинувся був до печі... але в цей час звідти гримнув постріл... Отаман змахнув востаннє руками і впав навзнак додолу...71
Зрадницький вчинок Рудковського так обурив Розалію і всю навколишню шляхту, що Рудковський не міг далі залишатися на батьківщині й змушений був покинути її назавжди.
Трагічна смерть Кармелюка страшенно приголомшила Розалію,—вона одразу постаріла на двадцять років. Вона круто змінила весь побут свого життя й цілком присвятила себе костьолу.
Убивши Кармелюка, Рудковський тієї ж ночі передав зв’язану Уляну в тюрму. Та Уляна не довго просиділа там: перед райком вона покінчила самогубством.
Довго виглядала Олеся свого ясного сокола в Новосельцях,^ нарешті поголоска донесла до нещасної дівчини жахливу звістку.
Олеся мало не вмерла з горя. Тільки ніжний материн догляд і вирвав її з рук смерті. У цьому ділі матушка знайшла собі несподівану допомогу в особі Хоздодата. Єдиний останній друг Кармелюків, колишній писар його Хоздодат, став задушевним другом дівчини. Він оточував її всілякою чисто материнською увагою. Смішно й зворушливо було дивитися, з якою ніжністю й ласкою доглядав хвору дівчину цей незграбний велет... Олеся одужала й звикла до Хоздодата... Вона вже нудьгувала без нього: спогади про Кармелюка зблизили й поріднили їх.
Хоздодат зовсім змінився, він став добрим трудівником, і мати й батько не могли нахвалитися синком. Одним тільки він засмучував їх — нізащо не хотів одружуватися, а тому й пропускав одце за одним попівські місця, які траплялися.
Минуло три роки... Отець Михайло помандрував у далеку дорогу... Матушка й Олеся посиротіли...
Боязко підступила матушка до Олесі з слізним проханням прийти на допомогу її сирітству й зоставити за ними парафію. І Олеся нарешті прислухалася до материного прохання.
Довідавшись про згоду Олесі, Хоздодат так зрадів, що впав перед нею на коліна й заходився цілувати її ноги.
Олеся повінчалася з Хоздодатом: тінь Кармелюкова поєднала двох його друзів.
Господь не благословив дітьми шлюбу Олесі й Хоздодата, але послав їм тиху радість.
Назбиравши грошей, вони викупили на волю синів Кармелюка. .
Хоздодат залишився на парафії отця Михайла, де й дожив до глибокої старості, розповідаючи молоді про пригоди отамана.
Акуратно щовечора батюшка йшов у свою кімнату й, зачинивши двері, сідав до столу... І довго скрипіло по жовтих аркушах паперу перо старого, записуючи на сторінки історії діяння славного отамана...
А творчість народна робила своє діло.., Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави сумний образ отамана Кармелюка.