висякалася набік, витерла брудні пальці об засмальцьований фартух, вийняла з-під нього потертий гаманець і взяла гроші.
— Чекай-но, а в що ж я заберу товар? — Андрій спантеличено розвів руками.— Чи немає в тебе кошика якого або ряденця?..
— Кошик і мені потрібний, а рядно, коли хоч, продам,— погодилася перекупка, виймаючи з другого кошика складене в кілька сталок рядно.
Очі Андрієві загорілися.
— А чи витримає?
—* Це рядно? — перекупка навіть образилась і, труснувши, розгорнула його перед Андрієм.— Та воно не те, що весь товар наш, а й тебе витримає!
— Ну, зсипай уже!—швидко промовив Андрій,— Ніколи!
— А ноги, ноги, дядечку, жирні свинячі,— підбігла до Андрія третя перекупка, молоденька, червонощока, з широким кирпатим носом.
— Назвала дядечком, то не можна й скривдити тебе,— усміхнувся Андрій,— за иоги-то ми й турбуємося... Якщо є рядно, кидай їх туди, заберем і ноги на плечі!— скрикнув він по-молодецькому.
За першою перекупкою протовпилися до Андрія друга й третя, і незабаром усі жінки з’юрмилися навколо веселого жартуна-арештанта.
А Кармелюк тим часом сидів на возі, придержуючись закованими руками за його щаблі й жадно ловив уривки ареш-таитової мови, що долітала до його вуха... І обличчя його вже не було бліде, а очі загорілися вогнем.
Тим часом молодий корнет виявився набагато передбачливішим, ніж можна було сподіватися з його хвальковитої розмови. Коли партія, що перемерзла й промокла до кісток, допровадилася, нарешті, до етапу, що стояв на віддалі за містечком, він попросив капітана дати наказ партії почекати за ворітьми, поки остаточно не влаштує Кармелюка.
Підвода з— отаманом уїхала в тюремні ворота, котрі зараз же й замкнули.
Офіцерів зустрів наглядач етапу — худий чоловічок, невеликого зросту, років п’ятдесяти, з сивуватим чубом, зачесаним на скроні, і трохи підозрілим червоним кінчиком носа; держався він з доброю солдатською виправкою й говорив, часто вживаючи ввічливе "пане". Після звичайних формальностей корнет звернувся до наглядача:
— Ну що, знайшлося в етапі гідне приміщення для мого гусака?
— Мішок, пане? Птах не вилетить! — відповів наглядач.— Чи не хочете поглянути? Будь ласка! В мене скрізь чисто, лад... Суворий, але — справедливий.
— Чи не хочете полюбуватися й ви?..— звернувся корнет до свого супутника-товаршпа.
— Гаразд,—погодився капітан.
Офіцери ввійшли в широкий похмурий коридор, з котрого йшли двері праворуч і ліворуч.
— Звольте лишень подивитися, оглянути,— звернувся наглядач до офіцерів, постукуючи ключами по стінах коридора,— не камінь, а залізо, панове. Побудова не теперішня.., Колись був палац, та от сконфіскували й під моїм наглядом
пристосували. Етап не етап, пане, а просто золота клітка... Міцне дно, пане!.. j
Офіцери ввійшли в призначену для Кармелюка камеру. Капітан і корнет схвалили приміщення.
— Тут якийсь молодець... з бубновим тузом, пане...63 надумав був підпиляти грати, пане.., так я... хе-хе! замурував вікно... Стіна, пане! Лобом пробий, шельмо!
Корнет похвалив винахідливість наглядача й звелів увести Кармелюка. В’язень спробував був сам злізти з воза, та, незважаючи на своє бажання, не міг стати на ногу, так що в камеру його внесли на руках чотири солдати.
Поки солдати несли його через коридор, отаман уважно роздивлявся все; та тільки до слуху долинула розмова офіцерів, як ту ж мить очі його заплющилися й обличчя набуло безживно-мертвого виразу.
— Ге-ге, що ж це сталося з цим соловієм-розбійником? — здивувався наглядач.— Охляв? Ослаб?
— Та ні, нога в нього, хто його знає, поламана, чи що,— відповів корнет.— Упав він у рів і під коня.
— Гм, погано,— сказав наглядач.— Так же можна й становий хребет переломити, пане. А дозвольте поглянути, пане?
Кармелюка поклали на нари.
<— Розмотай ногу! — скомандував конвойному корнет.
Солдат розмотав ганчірку, що прикривала Кармелюкові ногу, підніс лойову свічку, й офіцери, стовпившись перед отаманом, побачили жахливу картину: вся нога нещасного отамана, від кісточки до коліна, розпухла, мов колода, і в багатьох місцях була вкрита глибокими розривами, внизу ж, коло залізного браслета, що перетягував ногу, пухлина мала лиховісний синьо-буряковий, майже чорний колір, і так звисала над кісточкою, що майже геть закривала все залізо.
Наглядач подивився на ногу, багатозначно покивав головою й сказав офіцерам, що перелом і антонів огонь безсумнівні, а тому, бажаючи хоч на короткий час продовжити життя отамана, треба негайно зняти кайдани.
А щодо втечі ви не звольте турбуватися, пане,— закінчив він.-— Ви, як видно, ще мало знайомі з нашим ділом,—а я на ньому, панове, собаку з?їв і пацюком закусив: ні кайдани, ні ланцюги, ні нашийники для втечі цим паничикам — не перепона. Гадаєте, і сей би гусак, якби в нього тільки нога була ціла, не скинув би кайданів? Го-го! На наших би очах скинув, от на такий манір, як ми скидаємо чобо‘ти. Так, тюрма та конвой — сії твердині — перепони непереборні, а кайдани й інші вигадки — пусте! Ось,— стукнув він знову в стіну,— об заклад: порозковуйте їх усіх і дайте їм, панове, хоч сталеві долота й терпуги в руки,— не втечуть! Як бог святий, не втечуть!
Корнет погодився з думкою наглядача і, звернувшись до^ конвойного, звелів розклепати й зняти з арештанта кайдани й дати йому гарячої їжі. Офіцери вийшли з камери. Наглядач власноручно замкнув двері.
— Ключики, панове, в мене зберігаються,—сказав вігі, ідучи за офіцерами по коридору,— і нікому й на хвилину: суворий, але справедливий...
У дворі до корнета підійшов вістовий і, тримаючи руки по швах, одрапортував:
— Ваше високоблагородіе, в поміщика в місті фуражу не знайшлося; з економії, зважаючи на нічний час, дістати не можуть!
— Йолопе, чим же я коней годуватиму?
— Не можу знати, ваше благородіє.
— А в міщан ти питав?
— Ні, не питав, ваше благородіє. .
— Що ж ти, віслюк, сам не догадався скрізь розпитати?.. За рукав тебе водити, чи що?
— Ні, ваше благородіє; я то догадався, та й вони догадалися: куди не піду, відхрещуються, як від сатани, кажуть, нема нічого.
— Брешуть, чорти! — вилаявся корнет.— Та що ж роби^ ти? — звернувся він до'Своїхспіврозмовників.