Уляна підвела голову і з затаєною надією оглянулася навкруги.
З часу свого арешту вона страшенно змінилася: схудла, почорніла від горя й зразу постарішала на багато років. Думка про те, що через свої дикі ревнощі вона дала заманити себе в пастку й занапастила Кармелюка, мучила її, і коли б тепер для врятування отамана, якого вона все ж таки кохала, потрібне було її життя, вона з радістю віддала б його.
Арештанти вже не йшли понурою юрбою. Чи то думка про денний відпочинок, чи щось інше їх підбадьорило, тільки обличчя їхні пожвавіли й рухи стали легші, проворніші.
— Чого шкандибаєш, дядьку? — звернувся Явтух до таврованого арештанта, який ішов поруч нього — низьколобого, широкоплечого чоловіка з холодними голубими очима, що понуро дивилися з-під навислих рудуватих брів.
Д5 арештантів, які приєдналися, він вважався за старосту й мав велику повагу, як каторжник, котрий устиг утекти з каторги. ,
— Чобіт поганий, до ночі розпореться геть,— відповів каторжник, не дивлячись на Явтуха.
Але ця фраза, промовлена найбезбарвиішим тоном, справила незвичайно враження на всю партію.
Ніхто не оглянувся в бік співрозмовників, але всі почали напружено прислухатися до їхньої розмови.
— А хіба дратви не вистачить, щоб зашити?
— Дратва то є, й довга, а шило хоч і новеньке, але тупе.
— Цвяхів можна роздобути в місті.
— В цьому? Чортма!
— А де ж у чоботі дірка?
— У лівому заднику. .
— Ну а шкіра ж як, ще держить?
— Кругом держить, міцна, ось тільки тут дуже протерлася, та й лубок я вирвав сам.
— Давно?
— Позаторік. Дуже шкода чобота, хотів і зовсім його покинути.
— Чого ж .це ти, дядьку, з діркою його зоставив.
Та я ганчірочкою заткнув.
Треба б колодку підшукати,— встряв у розмову Андрій,—та підібрати до ноги ловку онучу,—— цю фразу він промовив з непомітним натиском. '
— Сам знаю. Та як? — каторжник блиснув білками в бік Андрія.
Ніхто не відповів нічого.
>— Як підігнати?.. Придумай... Скоріше... Треба...— прошепотіла, задихаючись, Уляна й непомітним рухом стиснула гарячою, мов огонь, рукою Андрієву руку.
— Цс...— прошипів той, одвернувшись убік,— буде привал — обдумаємо... Бог милостивий...
Як передати про новий задум Кармелюкові й, головне, як достеменно взнати, наскільки покалічена його нога?
Ці два питання не виходили з голови Андрія, Явтуха й Удяни, що мовчки йшли поряд одне з одним. Та не тільки друзі Кармелюкові ламали собі голову над розв’язанням цих двох нерозв’язних питань — і каторя^анин, і кожен член ватаги думав про це. Сама тільки свідомість того, що в їхньому гурті й Кармелюк, подвоювала сили арештантів. їм здавалося всім, що треба тільки Кармелюкові дізнатися про їхній задум і взяти провід над ним — і ніякі конвої не втримають їх; він же, як характерник, зуміє й очі одвести, й сон навести, і дасть усім розрив-трави, щоб розламати кайдани й замки; все він зможе — придумає таке, що й чортові не снилося!
Та як не перебирала чесна братія всіх способів зв’язатися з Кармелюком, жоден з них не був хоч якоюсь мірою можливий..
Годі було й думати про якийсь вигук чи розмову. Перш за все відстань, яка відділяла воза від партії, робила це зовсім неможливим, та не було сумніву і в тому, що найменшу таку спробу було б припинено з самого початку. Що ж до передачі записки або якогось умовного знака, то з огляду на подвійне кільце варти, яка оточувала воза, й найсуворішу заборону корнета наближатися будь-кому до цьрго живого укріплення, цей спосіб треба було вилучити взагалі. Можна було б, звичайно, підкупити когось із варти, але для цього треба було мати можливість переговорити з ним хоч дві хвилини віч-на-віч, а про це арештанти не могли навіть мріяти.
Одне слово, сподіванка прилучити Кармелюка до свого плану вислизала все більше й більше з голови Андрія та його товаришів. Зоставалася попереду тільки тюрма. Звичайно, коли б у тій тюрмі довелося залишатися триваліший час, то можна було б багато чого придумати, але що можна було зробити за одну ніч?
— А може, в чоботі знайдеться й онучка на хвору ногу? — звернувся нарешті Андрій до таврованого старости.
— Пошукаємо. Ех, якби перепочинку деньків зо два, можна було б і ногу підлікувати, й чобіт переробити...
Співрозмовники знову замовкли й поринули в свої роздуми.
Тим часом партію почали випереджати вози з усякою живністю, натачанки, брички,—відчувалася близькість великого містечка. І незабаром справді показалися на вузькій і довгій йощовині, серед укритих гонтом і черепицею' дахів, хрести двох пишних костьолів, а далі — під горою, серед біленьких, повшиваних соломою хат, що тонули у серпанку безлистих садків,— височів і хрест православної церкви. По другий бік містечка, за положистим горбом, видно було червоний дах і білі стіни тюрми.
№ Ну, от і кінець далекої дороги,— прочумався від своїх понурих думок штабс-капітан, — нагріємося й, так би мовити, одведемо душу.
Т-так, спробуємо й щастя! Тільки ось що: спинімо наш етап. Нехай перепочинуть солдатики та підживляться трохи, а то тюрма онде в біса, зовсім за містечком, у степу, там же нічого й не добудеш.
Це правда,— погодився капітан,— тут ось базар і провізії можна призапасти.
Ав тюрму треба послати негайно вістового, щоб очистили особливу камеру для мого гусака, та й усіх ваших супутників треба мішати з іншими.
Так, так, звичайно...— похопився штабс-капітан.— Треба поспішити, а то ця морока в тюрмі забере багато часу. Та й па ваших волоцюг треба домогтися окремої камери.
^ На оцих? — корнот зневажливо посміхнувся.— Ну, це вже зайва розкіш: посидять вони, капітане, і з вашими паничиками.
Не раджу: хто їх знає, що за люди,
^ Ха-ха-ха! — розсміявся корнет просто в обличчя капітанові.— Здається, вже й вас пройняла кармелюківська гарячка. Не хвилюйтеся, не знайшли ми в цього quasi 62-ча-клуна ні розрив-трави, ні шапки-невидимки. З тюрми то вже не втече.
Бляклим обличчям капітана пробігла жовчна гримаса.
Як собі знаєте, пане,— промовив він, знизуючи плечима!,1— дивіться тільки, щоб потім пе пожалкували.
— Не доведеться! — самовпевнено посміхнувся корнет і, обернувшись назад, дав наказ зупинитися.
**** Ага, я ще забув довідатися: чи знайдеться в місті достатня кількість фуражу?