А я гадаю, пишна пані,— посміхнувся пан Янчевський,— що багато чого брешуть. Чи він шляхтич, чи жолнер, чи рябий чорт,-*— хай ІІерун його заб’є,— а грабує він усіх без розбору... і що хлопам допомагає — то байки. Хлопи самі брешуть, щоб заворушити все. О, ці гадюки!
— Заспокойтесь, панове,—заговорив голосно суддя.— Все це перебільшено, і боятися нам, шляхті, якогось лайда* ка аж образливо.
А й справді! Не варто й рук брудпити,— заговорила молодь.
— Панове! Прошу слова! — промовив пан Янчевський, підвівшись і ставши в поважну позу.
— Тихше! Тихше! Орація Демосфена! — почулися вигуки кругом, і шумливий гомін помалу-малу стих.
"Quosque tandem, Catilina, abutere patientia nostra?" урочисто заговорив місцевий оратор.— Так, я почну словами безсмертного Ціцерона: "Доки ти, Катіліно 2в, будеш випробовувати наше терпіння?" Влада знає про існування в нашому краї нечувано зухвалого бандита, його злочинства ростуть, нарешті, перед нашими очима чиняться розбої, шаленства, грабунки, душогубства,— а ми, володарі краю, переповідаємо лише анекдоти про збойцю та безтурботно попиваємо венгржин в злочинній бездіяльності! Схаменіться, панове! Огляньтесь! О вічно безжурне і в хвилини страшних подій велике лицарство, коли ж ти станеш прозорливим і розсудливим?! — Оратор замовк, окинув сумним поглядом зніяковілу аудиторію й похилив на мить голову.
В залі всі напружено примовкли; навіть лакеї з тацями й келихами завмерли де хто стояв.
— Так, небезпека велика й незмірна,— казав далі з повою енергією пан Янчевський,— і не в цьому бандитові вона полягає... Ні, не в ньому!.. Хто він? Чи мерзенний хлоп, чи каторжник сибірський, чи якийсь втікач, шельма-козак, чи благородний злодій-шляхтич,— як висловилася чарівниця наша пані Розалія,— це байдуже. Славне лицарство наше, чи то з любові до широкої свободи, чи то втікаючи від кари закону, ставало часто в ряди лотрів і підіймало грізні повстання... Отже, я повторюю, що не самий гайдамака нам страшний, а небезпечне те, що вогонь гуляє серед пального матеріалу, що іскра літає поміж купами пороху... Я кажу про бидло, про цю рвань схизматську, про хлопство,.. Хіба ви не чуєте, як уже гуде ця наволоч? Хіба ви не бачите, як вона збирається біля корчми й снує по лісах? Ось зараз переповідало панство одне одному, що невідомий бандит з’являється й чинить бешкети й гвалт мало не в десяти місцях одночасно, та ще ца якій відстані*— верст на двісті, на триста! А що це означає, панове? А те, що це не диявол-чаклун перелітає з місця на місце, а заводяться такі дияволи по цілому краю: сьогодні їх багато, завтра їх буде більше, а післязавтра все наше хлопство пошиється в дияволи,— правда! І цього ми діждемося, на рани пана Єзуса, діждемось! — Янчевський змовк, схрестивши на грудях руки.
В залі стояла могильна тиша. Насувався жах, і під його тиском усі немов боялися підвести голови. Але ось почулися серед тяжких зітхань і боязкі голоси:
— Що ж робити?
На них, видно, тільки й чекав оратор.
— Що робити? — перепитав він і, піднявши високо голову, проголосив. владним тоном: — Перше — приструнчити бидло, подвоїти за бестіями нагляд, це — основне! Друге — зібратися панству негайно і на власні кошти влаштувати облави сусідніх лісів, а то й усього нашого повіту, виловити й зацькувати псами лотрів, зв’язати, закувати й відпровадити в стани. Ось моя думка!
Янчевський переможно сів під захоплені й гамірливі вигуки: "Згода, віват!", "Нєх жиє Демосфен наш, нєх жиє!"
— Так, так! — загомоніла потім молодь.—Облава з хортами, дрючками, сокирами, рушницями!
— Q, то буде весела забава! — заговорила захоплюючись пані Розалія.— На цю забаву вирядимось і ми... Так, так! І уявіть собі картину: ліс... гущавина... я стою з пістолетом... зведений курок... і нараз вибігає він... Стій! Він просить милосердя... Я цілюся... але він такий прекрасний...
— І пані відпустила б того бестію? — спалахнув Янчевський.
— Відвага й хоробрість завжди чарують мене,— відповіла 8 лукавою усмішкою Розалія.
— Звичайно, відвага й хоробрість — найліпша окраса шляхтича,— встряла до розмови Доротея.— Перед одваж-ним шляхтичем жінці важко встояти! — Вона слабо зітхнула й підкотила очі.— Та тільки чи шляхтич цей бандит?.. А хлоп — завжди останеться хлопом і бидлом!.. Коли б він був навіть кращий за Аполлона27, то залишився б ницим, боягузливим і нездатним захопитися прекрасною хвилиною!
При цих словах голос Доротеї зазвучав різко, і гнівне обличчя її одразу ж утратило сентиментальний вираз.
В той час до кімнати увійшов козачок з пакетом на таці й попрямував до Доротеї.
— Лист вельможній пані! — промовив він, уклонившись?.
— Мені? Від кого? — здивувалася вона.
1— Привіз якийсь пахолок і поїхав, сказавши, що відповіді не треба.
Доротея, дивуючись, розірвала пакет і глянула на лист: мимовільний крик вихопився у неї з грудей! Пані поблідла, мов стіна, і повисла на кріслі... Всі переполошилися...
— Води, води! Лікаря! Розпустити шнурівку!..—чулося кругом.
Панії й панночки заметушилися коло Доротеї.
— Що там? Що написано? — заговорили зразу Демосфен, маршалок і Пігловський, стовпившись навколо Доротеї.
— Нічого не розумію,— мовив переляканий на смерть Хойнацький, підіймаючи аркуш, який упустила, дружина.— Тут усього двоє слів; "Згадай комору",
. ЇХ
У містечку Деражні церковний будиночок священика Стопневича стояв на самому березі ставка. По другий бік вулиці стояла дерев’яна, темна, перекошена церква; замість дзвіниці височів на чотирьох стовпах невеликий навіс; гратчаста ограда-баркан, що оточувала зарослий бур’яном цвинтар, була в багатьох місцях зруйнована.
Догоряв теплий весінній день. На невеличкому батюшчиному дворику стояла тачанка; пара буланих коней ретельно жувала накладену в неї запашну прив’ялену траву. У затінку каштана, за круглим столом, на якому було повно мисок, тарілок, кухлів, ще й великий горщок галушок, сиділи господар дому, отець Михайло, з своєю матушкою Меланією, і двоє гостей — старенький отець Семен Дерляи-ський із сусіднього села Кальної Деражні та син його Хоздодат, які заїхали до сусіда по дорозі в Шаргород.
Отець Михайло був високий, широкоплечий чоловік, який ще зовсім не постарів, з широкою сріблистою бородою й добродушним обличчям, що промінилося надзвичайною сумирністю та любов’ю; на ньому був білий полотняний підрясник. Маленька, худенька попадя в темній перкалевій сукні, запнута хусткою, здавалася проти батюшки старою бабою.