Кармелюк страшенно зрадів, що Уляна спокійно й бадьоро заговорила.
— Спасибі тобі, Уляно, спасибі за добре слово,— радо промовив він, потискуючи їй руки.— Давно я не чув од тебе таких розумних слів. Ну, дай же я тебе поцілую за це, товаришу мій вірний!
. Він притяг її до себе й міцно поцілував.
"Ні, не те, не те!" — немов закричав у серці Уляни якийсь' владний голос, але вона переборола ревниве почуття, що знялося в ній знову, і провадила далі тим же жвавим, весе* лим тоном:
— Та ти ще й не їв нічого! Чого ж це я стою? Зараз наваримо кулешику твого улюбленого, оно й жар ще не загас, а в нас і винце добре в ванасі є!
Уляна хотіла була кинутися бігти, та Кармелюк ласкаво спинив її за руку:
— Чекай, не метушися, ти ж не спала цілу ніч! Лягай спочинь, обійдемось і без кулешу.
Рука, котру держав Кармелюк, сильно здригнулась.
— Жалієш мене? — тихо промовила Уляна, не відводячи від нього очей. Пристрасна любов і тріпотлива надія засвітилися в них.
Кармелюк зрозумів той погляд.
— Та як же мені тебе не жаліти? — промовив він з удаваною веселістю, намагаючись не дивитися на Уляну.— Хіба ж ти не мій вірний друг і товариш?
Уляна придушила гірке зітхання й, щоб приховати хвилювання, яке охопило її, хапливо кинулася господарювати.
За якусь хвилину над вогнем уже почеплено було казанок. Уляна закінчила свої справи й поки що присіла біля Кармелюка.
— А що, Іване,— заговорила вона ласкаво,— ти вже послав розвідників, щоб дізналися, де Явтух? .
— Та от же звелів Андрієві й Дмитрові, щоб вибрали та спорядили хлопців.
— Так, так, треба врятувати бідолаху, хоч би й самим пропасти. Пігловський же з нього три шкури здере. Та й не тільки про самого Явтуха треба подумати, Йване.
— Про кого ж іще? — квапливо промовив Кармелюк і обернувся до Уляни.
Уляна присунулася до нього ще ближче й ласкаво взяла його за руку.
— Про дітей твоїх,— промовила вона тихо.
— Про моїх синів... ти? — Кармелюк недовірливо поглянув на неї.
— Еге ж, я! — провадила Уляна, спокійно витримавши погляд отамана.— От ти тоді розгнівався на мене, коли я не хотіла, щоб ти йшов разом з Ясем, а моя ж була правда: чи не краще було б мені провести хлопця, а то якщо хоч хтось у селі побачив, що ти привів його, тоді ж дітям...
— Та я не проводжав його, тільки на шлях вивів! — перебив її Кармелюк.
"Ага, виходить, і справді не був там!" — подумала сама собі Уляна і вкрадливо говорила далі вголос:
— А хоч і не бачили тебе з —сином, то кожне ж пам’ятає завжди, що 'вони твої сини, і треба тільки богові дякувати за те, що й досі пани не повісили їх десь на шляху! Там не можна їх залишати довше, Іване!
І Уляна сказала про те, що нещасні діти перебувають у Пігловського щодня під смертельною небезпекою, що треба їх вирвати звідти, держати їх при собі в таборі чи влаштувати десь у далекому селі; вона бралася в цьому допомогти.
' Спритна Уляна зачепила найболючішу і найніжнішу струну в серці Кармелюка, і помалу-малу між отаманом і отаманшею зав’язалася дружня бесіда.
Ця сердечна розмова якось знову зблизила Кармелюка з Уляпою і ніби згладила багато дрібних непорозумінь у їхніх попередніх отосун ках.
Наприкінці розмови пришили Андрій і Дмитро й повідомили, що хлопці вже вирушили на розвідку.
Уляна подала сніданок, і зголоднілі товариші взялися до їжі з апетитом. s
Протягом усього сніданку Уляна старалася перевершити саму себе. Вона частувала, припрошувала товаришів, жартувала, сміялася, брала найгарячішу участь в обговоренні дальших планів. З Кармелюком же трималася того ж дружнього, товариського тону, не набридаючи йому проявами своєї любові.
Безсонна ніч і нервовий, ажитований настрій робили Уля-ну ще кращою.
Тактика її справила свій вплив: разів зо два вона піймала на собі теплий, ласкавий погляд отамана.
Минуло днів зо два без особливих пригод.
Уляна замирилася з Кармелюком. Звичайно, в цьому замиренні не було вже й тіні тої полум’яної любові, котра єднала їх раніше, але все ж таки були дружні й близькі стосунки, а Уляна поки що задовольнялася цим, сподіваючись далі воскресити всю колишню любов отамана.
На четвертий день ранком прибули хлопці, яких послали Дмитро й Андрій.
Біля вогнища сиділи Уляна, Кармелюк, Дщїтро, Андрій і Онисько. .
Посланці розповіли, що Явтух сидить у літинській в’язниці під посиленою вартою,— крім місцевих вартових, ціла рота солдатів охороняє в’язницю; вихопити ж його звідти якимись хитрощами ледве чи можливо, бо в’язниця тепер побудована нова, мурована, а Явтухові, як вони довідалися, заковано в кайдани руки й ноги, Янчевський же й суддя літинський навперемінки наглядають за тим, щоб в’язня пильнували особливо суворо.
— Гм... діло погане,— понуро пробурчав Дмитро.— Доведеться, мабуть, дядькові Явтухові походом піти до Сибіру!
— Хто це каже? — швидко промовив Кармелюк і різким рухом обернувся до Дмитра.— Це ти, ти, Дмитре, кажеш таке паскудство? — здивувався й розсердився він.
— Та хіба я їцо, отамане, відмовляюся, чи що? Я тільки бачу, що з нашої диверсії нічого не вийде... Ну що ж — на нема і суду нема.
— З чого ти бачиш це? З того, що рота солдатів стоїть коло в’язниці та що побудували замість дерев’яних муровані стіни? Злякали тебе москалі?
— Мене, отамане, не то що москалі, а й дідьки з-хвостами не злякають,— відповів ображено Дмитро,— а тільки бачу я, що цього разу ми Явтуха не визволимо. !
— Та який чорт тобі каже, що ми Явтуха не виручимо? — скипів Кармелюк.
— Свій розум... мій командир. Коли б в іншому місті діло було, то може б і вигоріло. А тут ужо вдруге не ошукаємо... Ну, й рота солдатів теж не жарт, тут уже надвоє баба ворожила: хто візьме?
— Той візьме, хто назад не оглядатиметься.
— Що ж, можна й не оглядатися, не обертати фронту,— крекнув солдат,— тільки так, дурно, на вила сама хіба ведмедиха лізе, та й то, як її обступлять з усіх боків.
— Якби для того, щоб урятувати товариша, треба було не те що на вила, а.й самому чортові на роги лізти, то й тоді ми не повинні задумуватися! — гнівно крикнув Кармелюк.— Той, хто боїться або не вірить мені, зостанеться дома куліш варити й сорочки прати, а я вам кажу, що Явтух буде тут, з нами, чуєте ви всі! — Він з силою стукнув шаблею об землю.— Буде не далі як через тиждень тут!