Як ніяких? — підвівся з крісла Янчевський і зараз же сів, ухопившись руками за поранену ногу.
Так, ніяких,— відповів , спокійно суддя.— Ми тільки знаємо, що Кармелюк був у попа, Ь. чи знає піп, що приймав у себе розбійника, а не шляхтича-бконома, це нам невідоме. А Кармелюк же й нас не раз ошукував... Так отож, щоб узятися за попа і на законній основі, треба добути докази свідомого протегування розбійникові. Для сього, гадаю, треба? перше, зберегти якнайглибшу таємницю й наказати цим обом шляхтичам, щоб вони про зустріч з Кармелюком нікому нічичирк... а по-друге* треба в Деражні влаштувати таємний нагляд і навіть засідку: очевидьки, розбійник повернеться не раз до цього притулку; і, нарешті, третє, не завадить допитати гарненько й того лотра, котрий опинився в панських руках: може, й він нам дещо пояснить.
Так, пан суддя правду каже, я погарячкував! — нервово промовив Янчевський.— Останнім часом мене так *дра-тують усі ці невдачі, що я починаю втрачати розсудливість... У всьому бачиш дурість, ницість, зраду. І немає такої підлості, котрої не можна було б підозрівати навіть у кращих людях.
Його слова перервала Розалія, яка нечутно з’явилася в кабінеті.
— А! — здивувалася вона**" І наш поранений Геркулес тут? — Але в тоні, яким були промовлені ці слова, прозвучала, крім подиву, й прихована досада.— Чому ж пан не лікує свою ногу? — додала красуня, щоб пом’якшити тон першої фрази,—— Куля ж —( не жарт!
За Розаліею ввійшов до кабінету й Рудковський, але, помітивши Янчевського, відійшов у далекий куток і набурмосився. До нього наблизився, важко перевалюючись з боку на бік, суддя й почав його в чомусь пошепки переконувати.
Янчевський кинув у їхній бік злий, сповнений ненависті погляд, і колюче відповів Розалії:
— Що куля? Бувають рани й набагато тяжчі! — І він холодно приторкнувся до руки Розалії.
Розумію: уколи самолюбства. Але я допоможу панові їх заспокоїти.
— Весь коло панських ніжок,— кисло усміхнувся Янчевський і потім додав недбало: — А пані кохана добре знає Читецького?
— А що? — трошки почервоніла Розалія, але, побачивши цілком спокійне обличчя Янчевського, ту ж мить заспокоїлася.—* Звичайно, він скільки разів бував у нас на полюванні, навіть не раз стояв з хортами коло мене; подарував мені минулого року дві живі сарни. Дуже добре я його знаю. Але ж і пан його також знає.
— Звичайно, звичайно... Але ж то він, здається, їхав з коханою пані в кареті й провів її до корчми?
— Він! — твердо відповіла Розалія й сміливо глянула Янчевському в очі.— Але навіщо це панові?
— Зараз поясню. Ще одне запитаннячко: чи не згадував він пані про одного такого Зеленського?
— Ні, нічого не казав... Розповідав тільки про те, як разом з паном презусом облягали печеру і як стріляв у бестію Кармелюка.
— А! — протяг Янчевський.*— В такому разі все пусте: його підозрівали в зраді, але якщо був разом з пані, то я тепер цілком спокійний... Цілком,— сказав він ще раз, потираючи руки, й, змінивши тон, промовив удавано веселим голосом: — То, виходить, разом будемо діяти? Дружно! Правда?..— підкреслив він, впиваючись очима в обличчя своєї співрозмовниці.
—‘О, звичайно! Хіба ж пан міг сумніватися.в цьому? — ніжним шепотом додала Розалія і з найчарівливішою усмішкою простягла до Янчевського обидві ручки.
— Ніколи, ніколи! — з пафосом промовив Янчевський і схилився до ручок красуні.— Піймаємо гайдамаку, але ще раніше — його коханку. О пані кохана, моя володарка, цілком має рацію: жінка й обманить, і продасть!.
Він голосно засміявся, але в його сміхові крізь удавану веселість пробився затаєний лиховісний тон...
Чотири дні ждали Кармелюка Андрій і Уляна коло яру.
На другий день, увечері, до них приєдналися Дмитро з Ониськом та всіма іншими орлятами. Вже по дорозі до корчми вони почули від селян про розгром їхнього старого гнізда і зараз же поспішили заховатися в глибині лісу, а там уже Дмитрові не важко було розшукати серед відомих йому таємних сховищ; новий табір Кармелюка. Залишивши хлопців під орудою Ониська, він подався на розшуки, і після двох невдач наткнувся нарешті в третьому місці на Уляну Та АНДРІЯ.
Ту ж мить закипіли запитання, розпити й відповіді. Двічі змушена була Уляна розповідати солдатові всю історію їх нечуйапого порятунку, і щоразу Дмитро перебивав її розповідь вигуками дикого захоплення й подиву.
— Тьху ти, сто чортів йому з фельдфебелем у зуби! — нарешті скрикнув Дмитро, з усієї сили вдаривши шапкою об землю.— Та це ж те саме, що вирвати у вовка з рота ласий шматок! Ех, прийняв би я, їй-богу, й двадцять шпіцрутенів на спину, щоб тільки поглянути, як оскаженів той собачий син, коли побачив, що пташки вилетіли з його рук.
— Ну, пісия-то ще не доспівана,— серйозно сказала Уляна,— ми от вилетіли, а як справився отаман? Чи не наткнувся, вибираючись із дісу, на ляхів? З ним же, був і хлопчисько.
— Все, мати командирша, все! Розповідали нам люди, що якраз саме отаман з усім своїм кодлом з-під носа в панів утік і що Янчевський із своєю командою поїхав додому лютий, як скажений вовк!
— Ну то, виходить, батько врятувався! — радісно скрикнув Андрій.— Коли з лісу здоровий вибрався, то там уже його й з хортами не піймають!
— Го-го,т~ підтримав і Дмитро,— відступить у повному порядку!
Уляна зраділа надзвичайно, почувши звістку, яку приніс Дмитро; надія на швидке побачення з коханим отаманом повернула їй звичайну веселість.
— А поки приїде отаман, пригости нас, якщо є чим, та
розкажи, як справився? — весело звернулась вона до Дмитра. ■ •
Солдат охоче виконав наказ отаманші.
— Ще б не було чим пригостити! — весело відповів він.— Такого винця дістав, що аж-аж! Малина! — І, вийнявши з-за пазухи запліснявілу пляшку й свою нерозлучну манерку, вік заходився розповідати про свої подвиги, про те, скільки пограбувань вони вчинили об’єднаними силами й скільки бравих рекрутів він привів із собою.
Уляна неуважно слухала його розповідь; її напружений слух жадно ловив щонайменший шерех у лісі, ждучи звитяжного посвисту отамана. Але навкруги скрізь було тихо.
— Та ти не слухаєш мене, мати комапдиршо! — скрикнув нарешті Дмитро й додав, підморгуючи бровою: — Все ждеш отамана? Не бійся, прийде... Так я ось учишо диверсію та приведу сюди весь наш батальйон ігачшпадок штурму.