— Під п’ятою пані! — підхопив Алоїз.
— Раб панський! — завершив суддя і хотів був підвестися* з крісла, але товщина не дала.
— Без жартів! — усміхнулася Розалія.— Я взялася тепер піймати Кармелюка й доведу панству, що в жінки знайдеться більше* хитрості й уміння, аніж у хваленого вашого роду! Отже, запрошую до себе на службу вірних і хоробрих; хто не з нами, той проти нас!
— Вся наша молодь вважатиме за щастя бути під знаменом нової, найчарівнішої Жанни д’Арк! — патетично вигукнув Алоїз.
— Всі! — підтримав Рудковський.— А я кістьми ляжу...
—* Спасибі, юнаки! — начальницьким тоном промовила Розалія.— І от я запрошую пана Рудковського зайняти посаду мого особистого секретаря.
— Щасливий, як боги! — вигукнув Рудковський і спалахнув увесь від припливу надзвичайного щастя.
— А мені яку посаду призначає пані? — стала струнко перед новим полководцем Агата.
— Бути моїм помічником,— серйозно відповіла Розалія"
О моя кохана! — щиро зраділа папі суддиха й стала
піалко обіймати свою дорогу гостю.— Ну, а тепер я, в свою чергу, призначаю пана Алоїза моїм секретарем, а вас, чоловічку, моїм розсильним, кур’єром нашого ополчення.
Всі дружно розреготалися. Суддя почав запевняти товариство, що він буде найстараннішим, навіть блискавичним виконавцем велінь богині; Алоїз присягався у вірності своїй володарці, а Рудковський був у такому телячому захваті, що бормотів Розалії тільки:
— Унєсєннє *!
Радісний настрій зростав і наповнював похмурий кабінет судді грайливими звуками; дотепи, жарти, вдалі порівняння перемішувалися з молодим реготом. Розалія була надзвичайно весела й жвава; в її темних очах іскрився якийсь таємний захват, що спалахнув у сховках її душі й розростався все дужче й дужче, усмішка не сходила з її губок і викривала приплив щастя. Справді, з часу останньої зустрічі з Кармелюком Розалія просто переродилася,— широка хвиля нових почуттів, які нарицули, вкрила відразу всі її дрібні відчуття, всю нудоту нікчемності інтересів життя... Спершу вона відчула досаду, немовби образу за холодність Карме-люка, але потім пояснила її високою вдячністю, котра скувала пиці потяги, і ця шаноблива стриманість здавалась їй тепер лицарським героїзмом...
Взагалі Ті уява обволікала особу Кармелюка в казкового героя чарівливої краси, великого внутрішніми чеснотами і будила в її серці нові настрої, сповнені фантастичної привабності й незвіданих чар,— все це примушувало її серце радісно битися й підіймало енергію життя.
— Однак мені треба поговорити про діло,— нарешті серйозно сказала Розалія,— а тому я попрошу в пані Агати затишного покою для засідання, але стіни в цьому покої повинні бути глухі, бо наша рада буде в цілковитому секреті і деякими думками я поділюся тільки з своїм товаришем,
а тому обіцяй, пані Агато, свято зберігати таємницю, не звіряючи її ні чоловікові, ні другові, ні героєві роману...;
—• Присягаюся! — відповіла з пафосом пані суддиха, піднісши вгору два пальці.
Як тільки з кабінету вийшли нові командирки з своїми секретарями, до нього несподівано ввійшов пан Янчевський; .він. :був.;4ккйи заклопотаний, що не помітив навіть дам, які допіру вийшли.
— Пане презус! Звідки ви? Неначе з неба впали... От не
сподівався!— здивувався суддя, важко підводячись з місця.— Вельми радий, що сліпа фортуна прикотила на своєму колесі дорогого гостя... • . . . ,
— Важливі новини... серйозні вісті...—заговорив на ходу Янчевський, прикульгуючи иа поранену ногу.— Пан, звичайно, вже :шас про тгатпу невдачу: замість Кармелюка піймали тільки одного лотра, котрий, як виявилось, є хлоп Пігловського. Я його поки що залишив під вартою. Обміркуємо потім, що з ним робити. Підняла мене важливіша новина: тут би летіти, не гаючи й хвилини, а я ось на милиці.
— Чув, чув про ваше нещастя... Ой бестія, тая крев! Але небезпеки, бронь боже, немає? Пан презус теж не шкодує себе й ризикує своїм дорогим життям... На тих лотрів треба послати москалів, далібуг, москалів: нехай ідуть пси иа псів, а шляхетне життя дорожче...
— Е, пане! Що москалі? Ще потуратимуть бидлові... Ои я чув, що від генерал-губернатора йдуть якісь розпорядження про нагляд за нами, щоб не зловживали поміщицькою владою... Кажуть, що й од пана Цезаря є такого роду указ...
— Святий Себастіяне, храни нас! — зітхнув суддя й, підсовуючи Янчевському крісло, додав турботливо: Сюди,
сюди прошу... тут зручніше... чи не звелить пан подати #під поранену ногу стільчика?
— Не турбуйтеся, пане, я не пестунчик, а солдат... Так от, бачите, на москаля нам особливо покладатися не можна — це primo, a secundo —нам не можна сидіти, склавши руки та ждати коло моря погоди... не можна! От і мені теж лягти й панькатися з ногою не можна, а я рухаюся... невтомно, як собака-шукач за хутряним звіром... і зараз винюхав, важливу звістку: Кармелюк має притулок у Деражні в тамтешнього схизматського попа!..
— Що ви? — від подиву аж підвівся суддя.— Чи можливо ж, щоб служитель вівтаря переховував у себе душогубів, розбійників?
. Я привіз із собою свідка, котрий підтвердить мої слова... Гей, пане Зеленський, іди сюди!
Почулася з третьої кімнати важка хода, і за хвилину ввійшов до кабінету невідомий суб’єкт, одягнутий по-міщансь~ .дому, кремезний, незграбний і сліпий на одне око. Низько вклонившись, він поцілував судді коліно.
— Ну, розкажи, вацпане, де ти зустрів Кармелюка? Треба додати панові,— звернувся Янчевський до судді,— що він добре знає гайдамаку: служив у його банді... з мого наказу служив... це вірний слуга з загонової шляхти... То розкажи ще й панові судді свої показання.
— По облозі печери, ясновельможне панство,— почав Зе~ ленський,— після викурювання гайдамаків я невідступно був спершу за печерою на варті, а потім коло вогнища... От і пан Читецький підтвердить це... ми з ним стояли лікоть при лікті...
— Читецький, здається, був коло корчми...— зауважив
Янчевський.. ' •
— Пшепрашам ясновельможного папа,— весь час зі мною...
— Дивно,— підозріливо гляну в на сліпого Яичовський,— ну, кажи далі...
— Так ми простояли з ним цілий день і майже цілу ніч... а коли довідалися, що Кармелюк вискочив з рук і що його зараз не переслідуватимуть, то в мене у душі похололо... Думаю: не дай, боже, попаде мене, так замордує, як пса... А Читецький і каже: "Іди до мене в Кальну Деражню". А він там і живе. Я зрадів, що хоч жива душа зі мною буде і пішов з тою думкою, що перечекаю перший час у Деражні, а потім з’явлюся до послуг йогомосці... Ой пане найсвєнт-ший, матко боека!..