— Ну, Ясю, можна й лізти,— промовив Кармелюк, витираючи чоло.
Дихати знову ставало важко, але надія підтримувала й окрилювала обложених.
— Ставай мені на плечі, синку, як вилізеш, лягай на землю та дивись: чи не видно де ляхів.
— Скоріше, скоріше! — заквапила Уляна.
Андрій посадив Яся, і хлопчик шаснув у земляну трубу. Та тільки він зайняв своїм тілом отвір, у який виходив дим, як увесь дим повернув на обложених.
— Пролазь, пролазь, сину! — закричав Кармелюк.
— Не можу... ой, тяжко! — відповів хлопчик.
Грудки землі посипалися на голови тих, що зосталися.
— Тягніть його назад! — з жахом закричала Уляна.
Кармелюк спробував просунути хлопчика вперед, потягти
назад, але хлопець застряв у земляному отворі й не рухався ні сюди ні туди.
Дикий, божевільний жах охопив Уляну, жах її пербдав-ся Андрієві й Кармелюкові,— загаяння па одну хвилину загрожувало смертю.
З останнім зусиллям попхнув Андрій Яся вгору, і нараз хлопчикове тіло посунулося, шматок землі, що обвалився при цьому, добре стукнув Андрія по голові, але прохід став просторіший, Ясь був уже в лісі.
З великим полегшенням зітхнули всі присутні. Дим зразу ж посунув у звільнений отвір. Але все-таки становище обложених залишалося вельми нелегким, бо через сильний дим повітря майже не проходило в глибину.
Над отвором показалася голова Яся.
— Ми в яру, тату,—прошепотів він,— але в якомусь іншому: ляхів не видно й не чути.
— Знаю! — скрикнув Андрій.— Це яр, що поруч з нашим,— через гору, але треба поспішати: від нас до них палицею кинути.
Тепер уже діло пішло набагато скоріше. Коли проштовхували Яся, то багато землі обвалилося й отвір сам собою розширився, Ясь же його ще й зверху розкопав, так що Уляна прослизнула зовсім легко. За нею проліз Андрій; вирвавшись на повітря, він ще більше розширив отвір і кинув отаманові вірьовку.
З чималими труднощами, але й отаман вибрався нарешті з підземелля й опинився просто неба.
Всі мовчки поставали на коліна й перехрестилися.
— Тепер, панове,— сказав Кармелюк після хвилинного мовчання,— за мною всі, поповзом!
Усі рушили одне за одним по дну яру, нахиляючись так, що їхні голови майже не піднімалися вище трави.
Спершу вітрець доносив до них далекі крики ляхів; голоси їхні були якісь веселі, переможні; з того Кармелюк зрозумів, що вони ще святкують свою перемогу й не відкрили обману. Але незабаром і ті голоси затихли... Втікачів оточувала свята тиша сонного лісу.
З півгодини вони отак повзли по дну яру; нарешті Кармелюк звернув праворуч і почав заглиблюватися в лісові хащі...
Всі полегшено повирівнювали спини; тепер іти було краще... Незважаючи на те, що вони вже далеченько відійшли від згубного місця, Кармелюк звелів пильнувати якнайбільшої обережності.
Жодне слово, жоден віддих не порушували лісової тиші. Мовчки, нечутно проходили втікачі попід столітніми деревами; тільки серця їхні калатали від радості, а зорі так ласкаво мерехтіли їм крізь нахилене гілля дерев, і лісова про-* холода освіжала потомлені тіла.
Через годину такої мовчазної дороги Кармелюк вирішив нарешті стати на короткий перепочинок, бо Уляна і Ясь уже ледве переступали ногами. В Андрія знайшовся запас їжі й пляшка горілки. Змучені втікачі підкріпилися й перепочили.
— Тепер, панове,— тихо заговорив Кармелюк,— ми одій-шли від ляхів верст па сім, якщо не більше... До світанку,— він глянув на небо й, відшукавши Великого Воза, промовив упевнено,— годин чотири, достеменно. За цей час можна ще далеко відійти, а ліс їм незнайомий, Янчевський поранений, а в інших навряд чи вистачить бажання розшукувати розбійників у невідомих пущах., Але на всякий випадок ми повинні розділитися.
—— Я йду з тобою! — мерщій сказала Уляна.
— Ні,— серйозно заперечив Кармелюк,— і я, і ти,—ляхи тебе бачили,— можемо викликати підозру; нам треба розділитися. Ти підеш з Андрієм, а я виведу Яся на дорогу до Жаб’ячого і тоді зверну сам убік лісом. Ви підете також пущами до Чортової греблі, туди ніхто не заблукає, а Дмитро й хлопці повинні бути вже там.
— Іване, я пересклію душею! — благальним голосом промовила Уляна.
— Не бійся, більше не попадуся: загорілося серце помсти-тися дияволові!
— Коли ж тебе ждать, батьку? — спитав Андрій.
— До трьох днів ждіть без усякої боязні, а там вернуся, бог дасть...
— Три дні... Ой боженьку!
— Кажу на всякий випадок, Уляно,— може, доведеться добрий гак накинути. Ну, а тепер у дорогу...
Всі попрощалися й розійшлися в різні боки.
Кармелюк швидко йшов лісом, пробираючись ледве помітними стежками й галявинами, поглядаючи на зорі.
Час від часу він брав хлопця на плечі, бо ноги сердешного хлопчика вже відмовлялися служити. Зупинявся Кармелюк на зовсім короткий час; нарешті, годин через дві ходу, вці вийшов на вузьку дорогу й, пробираючись лісовою гущиною, пішов уздовж неї.
Незабаром наблизились вони до самого узлісся.
Кармелюк зворушливо попрощався з сином, насипав йому цілу пригорщ золота, кілька ’ разів розказав хлопцеві, як тепер він має вибратися на дорогу, пообіцяв навідатися до них і взяти їх до себе, ще раз обняв і подався в дорогу.
Прощання з сином знову перенесло його в щасливу пору його життя.
Захоплений своїми думками, він машинально переходив з одної стежки на другу... Аж нараз звуки, що почулися недалеко, примусили його прочуматися й нашорошитися. То були звуки людських голосів.
Кармелюк завмер... Що це, невже він збився з дороги й попав просто в зуби ляхам?.. Не було сумніву, що то були поляки... Звуки мови, які долинули, виразно свідчили про це.
Але де ж він, .у якій частині лісу? Кармелюк оглянувся. Починало світати, і в цьому непевному освітленні важко було орієнтуватися.
Але чи ті це були ляхи, чи інші — однаково, зустріч з ними загрожувала фатальною розв’язкою... Роздумувати не було коли, треба було рятуватися. Голоси чулися ліворуч, а тому Кармелюк подався праворуч з усією швидкістю, яка тільки була можлива в лісових хащах. Але, пробігши хвилин десять, він із жахом зупинився... Першу мить йому здалося, що слух починає обманювати його, але за секунду він переконався, що й праворуч чути перегукування голосів; голоси обзивалися й за його спиною...